Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну гаразд. А сліди ратиць? А бібки?
— Точно! Гівно! — заволав Льолєк і схопив радіо: — Усім патрулям! Вейн, Вілкокс, Стентон! Шукайте лайно!
— Прийняли «шукати лайно»! — відгукнулись патрулі.
— Слухай…
— Девід.
— Девід. Я сержант Маковскі. Вибач, я в нашу першу зустріч був трохи не при собі.
— Ви і в другу зустріч тримаєте марку, сер!
Ми засміялися. Усі, крім Льолєка. Сержант мотнув головою і якось дивно хекнув.
— А ти нахаба!
— Я просто Дейв, сер!
— ОК, Дейве, можна мені ще раз подивитися відео?
— Тільки не сваріть мене більше за те, що я порушив ваші правила і користувався камерою, сер!
— Добре, вважай, що Джорджіо тебе відмазав. З тебе дві упаковки пива!
— Так точно, сер! — кивнув Дейв.
— Льолєку, якщо тут хтось і нахаба, то це ти, — моєму обуренню не було меж. — Це мій стажер!
Але Маковскі уже не чув, він промацував очима дисплей.
— Це сектор «В»? — нарешті спитав начальник охорони,
— Так, це стоянка B52.
— Ага. Вейн! Прочеши ще раз біля стоянки «В», місце 52, і далі в напрямку ангара «С». Шукай лайно або сліди ратиць.
— База, Вейн прийняв!
Маковскі знов обхопив голову руками.
— Чому його нема на жодній камері периметру?!
— Бо цей козел, мабуть, потрапив на територію бази не через КПП, сер, і не через периметр, — обізвався оператор системи спостереження капрал Штольц.
— Як?! — охнули ми.
— Ось вам факти: за протоколом у нас повне покриття периметру в зоні тридцяти футів від паркану. Тобто повне покриття усієї межі. Я передивився все відео. Якщо козла там немає, то він потрапив на базу з повітря.
— Штольц!
— Сер, я оперую фактами, сер!
— База, Вейн! Лайно біля ангара «С»!
Наче стадо сайгаків, ми побігли до ангара «С», розташованого впритул до злітно-посадкової смуги номер шість. Біля ангару стояв величезний сірий C—17 Globemaster III зі складу АМС. Він уранці прилетів із Німеччини і привіз транзитну групу військових.
Неподалік ангара стояв патруль капрала Вейна.
Маковскі надів чорну вінілову рукавичку і взяв у руки дрібні чорні горошинки.
— Теплі… — пробурмотів Льолєк, і в його очах загорівся жовтий недобрий вогник мисливця.
— Ти його на смак спробуй — ану ж визначиш, із якої частини бази трава! — пожартував я.
Льолєк у мій бік і вухом не смикнув.
— Цей смердючий цап має бути десь тут! — тихо сказав сержант.
Ми оглянули всю територію. Солдати одного з підрозділів армії США, які прилетіли на «Ґлоубмастері», стоячи біля свого літака, з цікавістю спостерігали за нашими пересуваннями. Квадрат за квадратом патруль оглянув усю територію біля ангара. Ніяких слідів, окрім купки козячих бібок.
Маковскі був у розпачі.
— Що ж за чортівня така, kur-r-r-rwa?! — лаявся Льолєк. — Ну не крила ж у нього?! Якщо я його не знайду, треба оголошувати lockdown[97] і загальну тривогу — а це означає, що тут мені й кришка!
— Pizdiets, — уточнила добра сицилійка.
У пошуках ми віддалилися від ангара «С» в напрямку невеличкої лісосмуги.
— Льолєку, думай, як математик, — несподівано сказала Франческа, дивлячись кудись удалечінь.
— Тобто? — вийшов зі ступору сержант.
— Якщо ви не знайшли козла по осі абсцис, то, може, варто пошукати по осі ординат?
— Франческо, ти можеш говорити людською мовою?!
— Якщо ви не знайшли цапа по осі Х, то, може, варто оглянути територію по осі Y? — спробував перекласти я.
— Та ви знущаєтеся чи що?! — знервовано гаркнув Маковскі.
— Просто підніміть очі, сер! — сказав Дейв.
Маковскі підняв голову.
Неподалік стояла будка — запасний вхід в одне з підземних приміщень. Згори будка була замаскована дерном. Прямо на ній мирно лежав цап.
Брудно-коричневий, з чорними ногами та спиною, з довгою чорною бородою і довгими гострими рогами цап уважно розглядав з даху, що то за двоногі козли оточують його знизу.
Маковскі, не знімаючи вінілових рукавичок, повільно почав вилазити на дах, наївно думаючи, що відріже рогатому шляхи до відступу. Гнучкий, немов пантера, Льолєк виліз на виступ кондиціонера, а вже з нього легко добрався до дерну, що вкривав дах будки. Цап негайно підвівся.
— Ну йди, йди сюди, солоденький мій, стерво ти бородате! — сержант намагався звертатися до тварини лагідно, але тремтячий із люті голос видав його з головою. Цап позадкував до краю даху. Упевнений у перемозі Льолєк спокійно наближався до бідолашного. Цап, передчуваючи біду, розвернувся й присів.
— Куди, kur-r-r-r-r-rwa?! — заволав Льолєк і стрибнув.
Але пізно. В красивому стрибку, закинувши голову назад і притисши роги до спини, козел полетів уперед. Льолєк от‑от мав схопити його за задні ноги, однак промахнувся. Якщо козел летів мовчки, по-кіношному красиво, я б навіть сказав, несподівано гордо й шляхетно, як символ Великопоповицької броварні, то Льолєк летів незграбно, чеберяючи ногами, махаючи руками й голосно при тому лаючись.
Козел приземлився на ноги пружно, ніби летів із невеличкої приступки, а не з двометрової висоти. Льолєк приземлився так, як їх учили на курсах — перекидом, щоб не поламати кінцівки. Ми на землі аж примружилися. Ставши на ноги, Льолєк кинувся за твариною, але дуже скоро зрозумів, що догнати козла так само важко, як догнати бонуси за зразкову службу, які сьогодні стрімко від нього віддалялися.
— У вас є мотузка? — спитав я. — Мені потрібно щонайменше тридцять футів.
Маковскі сумно подивився на мене й спитав:
— Хочеш, щоб я із ганьби повісився прямо тут?
— Це буде ще ганебніший вчинок. Він тебе не врятує. Мотузку дай.
Через десять хвилин у мене в руках була міцна стропа завтовшки з мій мізинець. Поки козел спокійно щипав травичку, я без поспіху зав’язав «гйдэг уяа», або ковзний булінь. Мотузкою із такою петлею ми в дитинстві ловили в степу овець, коли я на канікули їздив до дядька. Досить її розкрутити й точно кинути широку петлю, а потім вчасно смикнути — і вівця вже твоя. У нас навіть була така гра, коли хлопці арканили дівчат, які їм сподобались, а дівчата — хлопців. Якщо ти спритний і точний — будеш переможцем.
— Аха-ха-ха, Джорджіо, ти що, ковбой?! — засміявся Льолєк, коли зрозумів, що саме я робитиму.
Замість відповіді я легко накинув на нього петлю й затягнув.
— Не ковбой, а чабан. Хоча можеш мене кликати, як тобі більше до вподоби!
Сержант умить посерйознішав.
— Де ти такого навчився?!
— У мене було важке дитинство без ґаджетів.
Ніколи не підходьте до козла чи барана по прямій, якщо хочете його зловити. Баран хоч і тупий, але обережний. Якщо він побачить, що хтось іде прямо на нього, у його рогатому черепку будуть тільки дві опції: нападати або тікати. Яка з них спрацює в наступну мить, не знає й сам баран. Чи козел.
— І що ж тоді робити? — спитав збитий із пантелику Льолєк. — Який вихід?
— Який вихід? — я засміявся. — Думай, як математик! Іди по кривій!
— Ну ви можете говорити простіше? — застогнав нещасний сержант.
— Тут якраз усе просто. Якщо ти рухаєшся по кривій, заданій рівнянням y = f(x), то ти віддаляєшся в нескінченність при наближенні x до скінченної точки a. А баран — це тупа пряма x = a, або ж твоя, Льолєку, вертикальна асимптота!
Маковскі вилупив на мене очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.