Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Стів сидів за столом і клацав по клавіатурі.

— Джорджіо, будь ласка, зачини за собою двері. І сідай.

Мені й справді треба було сісти, бо Джексонів тон мене просто підкосив.

— Що там?

— Джорджіо. У неї депресія.

Я видихнув.

— Боже, Стіве, ти мене налякав!

— Депресія в таких людей, як Франческа, — це непросто. Ти ж знаєш, вона накопичує емоції. І якщо їх забагато, забагато різних подразників, виникає гостра реакція…

— Про це я знаю. Я вмію із цим справлятися.

— Але це особливий випадок… — Джексон уважно подивився на мене. — Ти також знаєш, що Франческа сама ніколи допомоги не попросить. Такі люди не вміють просити про допомогу. Відповідно, у них немає мотивації перемогти депресію.

— Але досі депресія легко долалася…

— Депресії бувають різні, Джорджіо.

— Може, докопатися до причини?

— Ні, — заперечив Стів. — Ти не зможеш залізти до неї у мозок. Ніхто не зможе. Усе, що ти зможеш, — відвернути її від лихих думок і мотивувати.

— А головний біль?

— Головний біль, Джорджіо, це симптом психоемоційного перенапруження. Біль я можу зняти. Але він тільки симптом. Якщо не подолати причину, він вернеться.

Я сильно задумався. Ситуація була гидка. Щось гризло мою напарницю, і я не міг зрозуміти, що саме, але треба було якось допомогти їй із цим упоратися. Це те саме, що воювати голіруч у темній кімнаті невідомо проти кого.

— Треба знайти кнопку, — сказав Стів. — Тригер навпаки. Відімкнути страх і тривогу. Шукай.

«Шукай». Легко сказати «шукай». «Шукати» те, не знаючи що. Не знаючи де. «Шукати» тоді, коли у тебе на голові навчання, робота з документами і взагалі повний завал. «Шукай».

У мене і в самого вже розболілася голова.

Напарниця, похнюпившись, сиділа на стільці.

— Франческо, ти як? — я присів перед нею навпочіпки.

— Голова дуже болить.

— Ти сьогодні молодець. Майже всю активну зміну відсиділа спокійно.

— Було важко.

— Я бачив.

— Що, так помітно?

— Помітно, cara mia. Дейв усю зміну просидів за моєю спиною і був готовий бігти до тебе, якби я його попросив. Але ти все сама зробила, молодець!

Напарниця раптом заплакала. Заплакала гірко, як дитина, в якої відібрали улюблену іграшку. Негайно прибіг професор, який шкірою відчував усілякі такі ситуації. За ним прибігли офіцер Баррел і наша начальниця зв’язку Трейсі. Маячив за спинами стажер Дейв, і, здавалось, ось-ось примчаться Льолєк із МакКарті, подзвонить генерал Вескотт і по п’ятому каналу із протилежного боку земної кулі на зв’язок вийдуть Джой і Колін.

Франческа плакала в оточенні всієї команди. Я стояв поряд і гладив її по жорстких, як дріт, чорних кучерях.

— Я не можу… Не можу більше, — схлипувала Франческа. — Я не можу дивитися, дихати, мене все дратує!

— Ти нам потрібна, — сказав професор Рассел. — Що ми можемо зробити?

— Ні… чого… — схлипнула бідолашна. — Я втомилась. Я не можу більше. Я здаюся…

— Сі-Ті, Г’юстон! — пролунало у мене в навушнику. — Ґріфінс чекає рекордингу по НУОАД. Коли буде готовий? — спитала Дженіфер, старша зміни координації.

Наді мною нависла ціла хмара справ, якої я сам подолати не міг.

— Сьогодні! — гаркнув я у гарнітуру. — Буде вам звіт! Я повідомлю коли!

— О’кей-о’кей! — злякано відгукнулася Джен. — Я тільки нагадала!

Франческа тим часом гірко плакала.

До мене раптом прийшло геть незвичне для такої ситуації почуття. З секунду я навіть засумнівався в його реальності. Ба ні. Воно було дуже чітке.

Це була лють.

— Що?! Ти здаєшся?! Seriously?! Ану ходімо! — я схопив дівчину за руку й потяг за собою. Приголомшена Франческа слухняно попленталася позаду. Я виволік напарницю із корпусу й попрямував у тир.

— М4 і чотири магазини!

Капрал Вільямс, який видавав нам зброю, круглими очима подивився на мене й на заплакану Франческу.

— Джорджіо, у вас усе в порядку?

— Усе нормально! Нам потрібна гвинтівка й чотири магазини!

— Я не можу видати вам зброю, — сказав капрал. — Ви в неадекватному стані. Заспокойтесь і приходьте.

— Що таке, Джорджіо? — я почув над собою голос доктора Джексона. Стів із висоти своїх двох метрів запитально дивився на мене.

— Намагаюся працювати над мотивацією, — буркнув я.

— Цікаво, — всміхнувся Стів. — Реджі, видай їм зброю. Під мій нагляд.

Вільямс протягнув Стіву карточку обліку.

Отримавши гвинтівку, ми пішли на найвіддаленішу доріжку.

Я взяв набої, надів вінілову рукавичку й став закладати набої в магазин.

— Знаєш, Франческо, — почав я нудну нотацію, — монголи кажуть: «Якщо ти в степу сам, твоя доля — втеча і полон. Якщо вас «аравт» (десятка), ваша доля — оборона й загибель. Якщо вас «джаґун» (сотня), ваш шлях — короткі набіги й стрімкий відступ. І тільки якщо вас «тумен» (десять тисяч), ваш шлях — перемога».

Я закінчив набивати перший магазин і почав другий.

— Ми живемо в інші часи. І завдання в нас інші. Тому вважай, що ми з тобою і вся наша команда — це десятка «аравт» у складі сотні «джагун», яка входить у тисячу «мянґат», що є частиною десяти тисяч, «тумена». Без тебе «аравт» уже не десятка. Без десятки «джагун» не сотня. Без сотні «мянґат» не тисяча, а без тисячі немає «тумена». А без десяти тисяч перемога буде дуже й дуже далеко!

Я набив другий магазин і взяв третій. Франческа дивилася на мене чорними, як два пістолетні дула, очима.

— Ти не сама. Ти частина команди. І ти просто не маєш права здаватися. Забудь! Навіть думати не смій!

Позаду мене стояв Джексон і уважно за нами спостерігав. Я взяв останній магазин.

— Ти повинна битися! Ти не маєш права відступати! Відступиш — потягнеш за собою всю команду. У нас бісова хмара роботи. Сам я не впораюсь. Удвох із Дейвом — також! Навіть із професором Расселом і офіцером Баррелом ми й до завтра все не розгребемо! Зберися! Бийся!

Я схопив мішень — зображення озброєного зловмисника. Чорним жирним маркером намалював на лобі: «БІЛЬ». На горлі: «РОЗПАЧ», і на грудях: «ДЕПРЕСІЯ». Причепив мішень на кронштейн і натис на позначку «50».

Кронштейн із аркушем паперу від’їхав на п’ятдесят футів.

— Бачиш?! Ось твій ворог! Вперед! Урагшаа![102]

Франческа взяла гвинтівку.

— Бийся! — крикнув я і тицьнув пальцем у ворога.

Дівчина стріляла мовчки. Зціпивши зуби. Через кілька хвилин і після чотирьох повних магазинів на кронштейні теліпалася тільки голова з написом «PAIN». Усе інше звисало кошлатою локшиною. Чи то втома давалася взнаки, чи то головний біль, але якраз «БІЛЬ» і залишився.

І тут майор Джексон, що стояв у мене за спиною, гаркнув:

— Увага!

Усі затихли. Стрільба припинилась.

— Усім точкам! Ціль: доріжка 25 В, п’ятдесят футів! Вогонь!

З усіх зайнятих доріжок почалася така стрілянина, що в мене заклало вуха. Через кілька секунд додолу посипалися клаптики, не більші за конфетті. Назад кронштейн приніс тільки огризок паперової мішені з краєм лоба і половиною букви «P».

Запанувала тиша.

— Ну, ти як? — цілком спокійно спитав я.

— Набагато краще! — всміхнулася напарниця.

— Гаразд. Повертаймося до роботи!

Перш ніж здаватися, пам’ятайте про тих, хто у вас за спиною.

* * *

Третій лист Джой.

Привіт. Я нещасна. Я найнещасливіша у світі. Ви просто не уявляєте,