Читати книгу - "Ім’я вітру"

Заради справедливості слід згадати, що Університет також ставився до простих мешканців Імрі з чимось схожим на презирство: там вони вважалися самозакоханими та розбещеними. Мистецтва, що так високо цінувалися в Імрі, люди з Університету вважали легковажними. Про студентів, які йшли з Університету, часто казали, що вони «пішли за річку», натякаючи на те, що уми, надто слабкі для науки, мусять задовольнятися несерйозними заняттями мистецтвами.

І по суті, по обидва боки річки жили лицеміри. Студенти Університету жалілися на легковажних музикантів і дурноголових акторів, а тоді ставали в чергу, щоб платити за виступи. Мешканці Імрі скаржилися, що за дві милі від них хтось займається неприродними мистецтвами, але коли обвалювався акведук чи хтось раптово захворював, вони хутко кликали інженерів і лікарів, які здобули освіту в Університеті.

Загалом ішлося про тривале та напружене перемир’я, під час якого обидві сторони жалілися, водночас неохоче терплячи одна одну. Від цих людей усе ж таки була певна користь — тільки не хотілося б, щоб ваша донька вийшла за такого заміж…

Оскільки Імрі був таким центром музики та театру, можна було б подумати, ніби я проводив там чимало часу, але це було надзвичайно далеко від істини. Я побував там лише один раз. Вілем і Сіммон відвели мене до шинку, в якому грало троє вправних музикантів — лютніст, флейтист і барабанщик. Я замовив за півгріш маленьке пиво й розслабився, щиро сподіваючись приємно провести вечір із друзями…

Але в мене не вийшло. За якихось кілька хвилин після того, як залунала музика, я мало не втік із зали. Я дуже сильно сумніваюся, що вам вдасться зрозуміти, чому, але гадаю, що мушу це пояснити, аби мене можна було хоч якось зрозуміти.

Я просто не міг перебувати поруч із музикою й бути до неї непричетним. Це було все одно що дивитись, як моя кохана жінка ділить ложе з іншим чоловіком. Ні. Не те. Це нагадувало…

Це нагадувало солодкожерів, яких я бачив у Тарбієні. Ґлей денера, звісно, був суворо заборонений законом, але в більшості районів міста цим не переймалися. Ґлей продавали загорнутим у навощений папір, наче льодяники чи ірис. Його жування викликало ейфорію. Щастя. Задоволення.

Та за кілька годин людина, що його жувала, починала труситися, відчайдушно жадаючи ще, і що довше людина його споживала, то страшнішою ставала ця жага. Якось я бачив у Тарбієні юну дівчину, щонайбільше шістнадцятирічну, з характерними для безнадійно залежних запалими очима та неприродно білими зубами. Вона випрошувала солодкого в якогось моряка, що дражнився, тримаючи його так, щоб вона не дотягнулася. Він сказав їй, що вона одержить солодке, якщо роздягнеться догола й потанцює для нього — там-таки, на вулиці.

Вона так і зробила. Їй було байдуже, хто може це побачити, байдуже, що на носі було Середзим’я і що вона стояла в чотиридюймовому снігу. Вона стягнула з себе одяг і відчайдушно затанцювала; її тонкі кінцівки були блідими й трусилися, а рухи були жалюгідними й поривчастими. Далі, коли моряк розсміявся й хитнув головою, вона впала на коліна в сніг і почала випрошувати й ридати, гарячково хапаючись за його ноги, обіцяючи йому що завгодно, що завгодно…

Отак я почувався, дивлячись, як грають музиканти. Для мене це було нестерпно. Щоденна відсутність музики була схожа на зубний біль, який став для мене звичним. Жити так було можна. Але я не міг стерпіти, коли тим, чого я хотів, розмахували в мене перед носом.

Тож я уникав Імрі, доки проблема з оплатою другого семестру навчання не погнала мене на другий берег річки. Я довідався, що про позику за яких завгодно скрутних обставин можна просити Деві.

Тож я пройшов Кам’яним мостом через Ометі та попрямував до Імрі. Туди, де провадила свої справи Деві, вів провулок і вузькі сходи до тераси за м’ясною крамницею. Ця частина Імрі нагадувала мені Надбережжя в Тарбієні. Через настирливий сморід згірклого жиру з м’ясної крамниці я радів, що дме прохолодний осінній вітерець.

Перед важкими дверима я завагався й поглянув на провулок. Лише одна мить — і дороги назад не буде. Лихвар-шалдієць міг притягнути того, хто не виплатив йому позику, до суду. Ґелет просто зробив би так, щоб його або побили, або пограбували, або і те, й інше водночас. Це було нерозважливо. Я грався з вогнем.

Але кращих варіантів у мене не було. Я глибоко вдихнув, розправив плечі й постукав у двері.

Я витер спітнілі долоні об плащ, сподіваючись, що, коли я тиснутиму руку Деві, вони будуть відносно сухими. У Тарбієні я дізнався, що з такими людьми найкраще триматися спокійно та самовпевнено. Вони працювали, користаючись із чужих слабкостей.

Я почув, як відтягли важкий засув, а тоді двері відчинилися. За ними стояла молода дівчина з худорлявим обличчям, обрамленим прямим солом’яним волоссям. Вона всміхнулася мені, мила, як новенький ґудзик.

— Слухаю.

— Я шукаю Деві, — промовив я.

— Ти її знайшов, — невимушено сказала вона. — Заходь.

Я ввійшов усередину, а вона зачинила за собою двері, повернувши на місце засув. Кімната не мала вікон, але добре освітлена й наповнена запахом лаванди, який приємно було відчути після смороду в провулку. На стінах шпалери, але зі справжніх меблів — лише невеличкий письмовий стіл, книжкова полиця та велике ліжко з балдахіном, прикрите запнутими завісами.

— Прошу, — вимовила вона, показавши на стіл. — Сідай.

Вона влаштувалася за столом, склавши руки на його поверхні. Побачивши, як вона тримається, я спробував заново оцінити її вік. Я неправильно подумав про неї через її мініатюрність, але вона все одно мала щонайбільше двадцять із хвостиком років, а цього я аж ніяк не очікував.

Деві мило на мене кліпнула.

— Мені потрібна позика, — зізнався я.

— Може, спершу назвеш своє ім’я? — Вона всміхнулася. — Моє ти вже знаєш.

— Квоут.

— Справді? — Вона вигнула брову. — Я дещо про тебе чула. — Вона оглянула мене з голови до п’ят. — Я гадала, що ти вищий на зріст.

«Я міг би сказати те саме». Ця ситуація вибила мене з рівноваги. Я був готовий до м’язистого зарізяки та торгів, повних майже неприхованих погроз і бравади. Я не знав, що й думати про це усміхнене тендітне створіння.

— А що ти чула? — запитав я, щоб не мовчати. — Сподіваюся, нічого поганого.

— І добре, і погане. — Вона усміхнулася на весь рот. — Але нудного не