Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Її шанс. Де ж він...

Наступні пів зміни вони з Сіном оглядали машзалу, перевіряючи, чи надійно все під замком. На кораблі, де повно поясан, мав, на її думку, панувати повний лад. І так воно й було. І все-таки цей її ритуал тотальної перевірки давав їй якийсь спокій. Відчуття порядку й контролю над унутрішнім довкіллям корабля було синонімом безпеки. Ті з поясан, котрі не перевіряли потрійно всього довкола, хутко видалялися з генетичного поля, й коли вона спостерігала, як злагоджено працює механізм корабля, то тішилася якимсь чи не атавістичним відчуттям затишку. А ще ж, аби не привертати цим особливої уваги, вона щоразу перевіряла, чи на місці стоїть отой самий ящик з інструментом — і з одігнутою защіпкою, а вдруге на теє глянути — боронь Боже. Відчувала очевидність, мало не певність того, що, коли вона хоч раз промине той ящик, навіть не глянувши на нього, то тим самим неминуче викличе в Сіна підозру.

Вона й не здогадувалась, який тісний виробився у неї зв’язок між тими її чорними думами й майже нестерпучим наростанням схвильованості в серці, — поки не бренькнув Сінів ручний термінал, і її наглядач звелів їй припинити роботу.

— Вертай до свого амортизаційного крісла, еге ж! — сказав він, торкнувши її плече. Дотик його руки був лагідний, але дужий. Вона й не вдала з себе нетямущу, не спробувала приховати свою тривожну схвильованість. Хай він витлумачить це як її страх перед їхньою битвою.

Коли вони добулися до її каюти, вона ув’язалася до крісла-­колиски, а Сін перевірив, чи міцно тримає реміняччя. А тоді, їй на подив, сів скраєчку поруч неї, чим змістив урівноваженість крісла. Навіть від найменшого руху м’язи грали під його шкірою, але він якось спромагався мати вигляд хлоп’яцько-сором’язливого, от ніби то не тіло на ньому, а просто вбрання якесь.

— Будеш обачна, так-так?

Наомі відповіла якнайприроднішою своєю усмішкою.

— Та вже ж старатимусь, аякже, щоб якнайобачніш, — відказала. — Та й завжди я така.

— Ну-ну, не завжди, не кажи, — заперечив Сін. Із чимсь він боровся. А з чим? Наомі не знала. — Тіснота тут — а ще ж маневрування того стільки! Не влежиш у кріслі, то й гахне тебе об стінку чи об ріг який, еге ж.

Страх нагнав їй у ротову порожнину мідяного присмаку. Невже він знає? Невже здогадався? Не зумівши вловити її погляд, Сін заломив руки.

— Оце ж ти в доброму гуморі. Щаслива, відколи біля Марка. Ото ж я й гадаю, що й ти, мо’, думаєш, що є заради чого щасливитись, еге ж? Мо’, вихід — це не обов’язково у двері.

«В самогубство! — подумала вона. — Він про самогубство говорить. Гадає, що я скину реміняччя в розпалі битви, аби корабель гахнув мене на смерть». Свідомо вона не подумувала про суїцид, але ж ті чорні думи хіба не туди підштовхують... А ще гірше було те, що цей здогад не подивував її, а... зігрів! Майже втішив. Цікаво: чи ж воно й раніше чаїлося в її підсвідомості? Невже та небезпека, невіддільна від її задуму, була його вадою? Чи хитро прихованим способом, у який лихі її думи дошукувалися вираження для себе? Ця непевність знервовувала її.

— Мій план такий, щоб пересидіти отут, поки це скінчиться, — запевнила вона його, мовби відкушуючи слово за словом, от ніби щоб не тільки свого наглядача, а й себе саму в цьому переконати.

Сін покивав головою. Корабельна система озвучила засторогу про маневрування, але здоровило й не подумав підвестися з крісла-­колиски. Рано ще.

— Оце-о? Тяжко і для нас, як і для тебе. Та ми прорвемось,чи ж не так? І всі ми, й ти з нами. — І так-то втупився у свої долоні, мов там щось було написано, а він його тільки зчитував. — Моя сім’я, — промовив нарешті. — Затям це. Усі й усе тут — це сім’я, і ти сім’я разом з усіма нами.

— Біжи та прив’яжись, ти, здоровило! — сказала Наомі. — А потім договоримо.

— Потім, — повторив за нею Сін і, метнувши їй усмішку, підвівся. Пролунала й друга засторога, й Наомі відкинулась на спину, в гель, от ніби мала твердий намір лишатися до самого кінця сутички в прохолодних його обіймах.

А Марко, безперечно, величався на капітанському містку. Бездоганно прилизаний і спокійний, грав роль марсіянського капітана, що вселяє у всіх упевненість у їхній перемозі: якщо вже він тут, то все під контролем! І вони всі покладаються на нього. Він-бо на марсіянському кораблі з солідним, відомим транспондером. І, ймовірно, користується марсіянським військовим кодом. А те, що він може бути чим завгодно й тільки не тим, чим видається, для них це настільки незбагненне, наскільки для неї — очевидне.

Хотіла б вона попереживати, коли ж не до того. Нíколи!

Засвистіли, вилітаючи, торпеди, забурмотіли ГТЗ, й кімната перехнябилася на тридцять градусів ліворуч, а її крісло-колиска засичало на своїх шарнірах. Вона відщібнула ремені й сіла, відводячи ногу чимдалі від голки для ін’єкцій. Якби ж знаття, що увіллють не заспокійливе, то й хай би — зачекала б. Але вже запізно. Крісло знову повернулося у своє нейтральне положення. Наомі зіскочила на підлогу й швидко, не хитаючись, попрямувала до коридору. Широко розвівши руки й самими пýчками торкаючись стін обабіч, а підошвами ковзаючи по підлозі. Ще й примовляючи: «Коліна зігнуті — нижчий центр ваги!»

«Будь готова до зміни, хоч би коли вона настала!» Корабель так і сіпався довкола неї. На стінах та підлозі нічого зайвого, й очі лиш підтверджували, що все тут надійно зроблене, все стале, й можна бути спокійною в цей час, коли маса її тіла сама її штовхає від стіни до стіни... але далі — гірше, бо то вже падаєш, і тільки вперед, і ніщо ж тебе не підтримає. Це гірше за невагомість. Тоді розум силкується якось витлумачити, де верх, а де низ, і це, за відсутності тяжіння, може дезорієнтувати, але тут воно вже щось інше. Ось вона й поторохтіла по коридору, мов кісточка в коробці, за змоги просто летючи вперед і лиш час од часу хапаючись за стіни, аби пригальмувати зашпаркий свій рух.

У ліфті натисла кнопку машзали й ухопилась за поручні, коли та машинерія шугонула вниз, проносячи її крізь корабельні тілеса. Ось її струсонув удар по корпусу. Це марсіани вчинили опір. Молодці. Хай б’ються. Вона не була годна вділити уваги тій боротьбі. Поки не доведе своєї до кінця.

Машинний склад був порожній, усі знаряддя на своїх місцях, але мали вони і якийсь вільний простір, аби побряжчати, коли корабель туди-сюди схитнеться: метал об метал, от мов це