Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Чому?

— Тому що я дав слово.

— І що? Раніше це тебе не турбувало.

— Мабуть, таки не турбувало, і це якраз кепсько. — Лоґен ковтнув і відчув у роті неприємний присмак. — Що ще можна робити, крім як старатися бути кращим?

Шукач поволі кивнув, не зводячи погляду з Лоґенового обличчя.

— Тоді ти маєш рацію, отамане. На південь.

— Угу, — озвався Мовчун, і вони вдвох вийшли за двері, без Краммока.

— То ви поїдете до Союзу, ваша величносте? На південь, убивати на сонці смаглявих людей?

— На південь. — Лоґен поворушив одним плечем ближче до зболілої шиї, а тоді другим. — Їдеш із нами?

Краммок відштовхнувся від стіни й вийшов уперед. На його товстій шиї зацокали кістки з людських пальців.

— Ні, ні, ні, я — ні. Мені з тобою подобалося, ніде правди діти, та все має свій кінець, хіба не так? Я надто вже довго не був у своїх горах, і дружини за мною точно сумують.

Ватажок горян широко розкинув руки, ступив уперед і міцно обійняв Лоґена. Якщо чесно, то аж надто міцно, щоб це було приємно.

— Якщо вони хочуть собі короля, то хай заводять, — шепнув Краммок йому на вухо, — але я навряд чи хочу. Тим паче такого, що вбив мого сина. Так? — Лоґен відчув, що холоне від коренів волосся до кінчиків пальців. — А що ти думав? Що я не здогадаюся?

Горянин відхилився, щоб зазирнути Лоґенові в очі.

— Ти забив його привселюдно, хіба ні? Забив малого Ронда, як вівцю на печеню, а він же й був безпорадний, як вівця.

У тій просторій залі вони були самі, наодинці з тінями та троном Скарлінґа. Лоґен скривився: Краммокові руки сильніше натиснули на синці й рани, які він дістав від рук Страховидла. Тепер Лоґенові не стало б сил побитися навіть із котом, і вони обидва це знали. Горянин міг би його розплющити, завершивши розпочате Страховидлом. Але він лиш усміхнувся.

— Та ну, не тривожся, Кривава Дев’ятко. Я ж дістав те, чого хотів. Бетод загинув, його нема на світі, як і його Страховидла, і його відьми, і цієї його всратої ідеї об’єднати клани: всі вони возз’єдналися з землею, як і треба. Насмілюся сказати, що тепер, коли ти головний, люди на Півночі ще сто років убиватимуть одне одного. А тим часом наші в горах, мабуть, зможуть пожити в мирі. Еге ж?

— Звісно, — крекнув Лоґен крізь стиснені зуби і скривився: Краммок стиснув його ще сильніше.

— Ти вбив мого сина, ніде правди діти, та в мене їх іще вдосталь. Слабаків треба позбуватися, хіба ти цього не знаєш? Слабаків і безталанних. Не можна ж пускати до своїх овець вовка, а тоді плакати, коли той з’їдає вівцю?

Лоґен мовчки витріщився на нього.

— Ти справді безумець.

— Може, й так, але на світі є й дехто гірший за мене. — Він знову нахилився поближче, тихо дихаючи Лоґенові у вухо. — Це ж не я вбив хлопця, так?

Краммок відпустив Лоґена й ляснув його по плечу. По-дружньому, тільки дружби в цьому не відчувалося.

— Моя тобі порада, Дев’ятипалий: більше ніколи не ходи у Високогір’я. Бо, можливо, я не зумію привітно зустріти тебе ще раз. — Він розвернувся й поволі пішов геть, а тоді помахав товстим пальцем через плече. — Не ходи більше у Високогір’я, Кривава Дев’ятко! Як на мене, місяць аж занадто тебе любить!

Лідерство

Джезаль простував брукованими вулицями верхи на розкішному сірому коні, що вистукував копитами, просто за ним їхали Баяз і маршал Варуз, а далі — два десятки Лицарів Тіла на чолі з Бремером дан Ґорстом у повному бойовому спорядженні. Бачити місто, зазвичай таке сповнене всього людського, майже безлюдним було напрочуд неприємно. Залишилися тільки нечисленні обідранці в лахмітті, знервовані міські вартові й підозріливі простолюдини, які тепер швидко розступалися перед королівським почтом. Джезаль гадав, що більшість громадян, які залишилися в Адуа, гарно забарикадувались у своїх спальнях. Він охоче вчинив би так само, якби його не випередила королева Терез.

— Коли вони прибули? — запитав Баяз, перекриваючи тупіт копит.

— Авангард з’явився до світанку, — крикнув у відповідь Варуз. — А ще кельнською дорогою весь ранок надходили інші гуркські війська. У районах за стіною Казаміра відбулося кілька сутичок, але нічого такого, що суттєво їх сповільнило б. Вони вже на півдорозі до оточення міста.

Джезаль рвучко крутнув головою.

— Вже?

— Гурки завжди любили приходити підготовленими, ваша величносте.

Старий вояк підігнав коня до нього.

— Вони почали будувати огорожу довкола Адуа й привезли з собою три великі катапульти. Ті самі, що виявилися такими ефективними під час облоги Дагоски. До опівдня ми будемо повністю оточені.

Джезаль ковтнув. У слові «оточені» було щось таке, від чого його горло неприємно напружувалося.

Наблизившись до західних воріт міста, колона сповільнилася до статечного кроку. За іронією долі, яка, проте, не надто тішила Джезаля, це були ті самі ворота, крізь які він тріумфально ввійшов до міста, перш ніж його коронували як верхов­ного короля Союзу. В затінку стіни Казаміра зібрався натовп, іще більший за той, який вітав його після тієї дивної перемоги над селянами. Однак сьогодні атмосфера там була аж ніяк не святкова. На зміну усміхненим дівчатам прийшли насуплені чоловіки, на зміну свіжим квітам — стара зброя. Над юрбою стирчала безладним лісом держакова зброя під усіма можливими кутами, виблискуючи вістрями й лезами. Піки й вила, садові ножі й багри, мітли, з яких познімали сучки, а на їхнє місце прибили цвяхами ножі.

Було трохи вояків із королівських полків у товаристві примружених бійців міської варти, кілька надутих торгівців зі шкіряними куртками й відполірованими шпагами, трохи згорблених робітників зі старовинними арбалетами й суворими обличчями. Найкращі з-поміж усіх бійців, яких можна було знайти. Їх супроводжувала різношерста компанія цивільних обох статей і всякого віку, оснащена неймовірним розмаїттям недопасованих обладунків та зброї. Або взагалі без нічого. Важко було сказати, хто тут вояк, а хто цивільний, та й чи існувала ще між ними різниця? Кожен із присутніх дивився на Джезаля, поки той гарно спішився, подзенькуючи золотими шпорами. Вони сподіваються на нього, усвідомив Джезаль, пішовши між них. За спиною в нього тим часом ішов і бряжчав охоронець у гарних обладунках.

— Це захисники цього району? — стиха запитав Джезаль лорд-маршала Варуза, який ішов пліч-о-пліч із ним.

— Дехто з них — так, ваша величносте. Їх супроводжують небайдужі містяни. Зворушливе видовище.

Джезаль радо проміняв би зворушливу юрбу на ефективну, проте здогадувався, що лідер завжди має видаватися своїм послідовникам незламним. Баяз дуже часто казав йому про це. А наскільки це важливіше для короля перед підданцями — вдвічі, втричі? Тим паче для короля, чиї претензії на нещодавно здобуту корону можуть сприймати як щонайбільше сумнівні.

Тож він не горбився, задирав пошрамоване підборіддя так високо, як тільки наважувався, і розправив однією рукою в латній рукавиці плащ із золоченою облямівкою. Пройшов крізь юрбу з самовпевненою бравадою, якою раніше відзначався завжди, при цьому тримаючи одну руку на оздобленому самоцвітами ефесі шпаги й не припиняючи сподіватися, що ніхто не здогадається, який великий страх і сумнів ховається за його поглядом.