Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Толедо, чула душа якого легко піддавалася різним настроям, після буйних веселощів одразу впав у найпохмуріший розпач.

— Я передчував твій біль, — сказав Аґілар, — і тому не хотів бачитися з тобою, але пролунав голос з неба, наказавши мені, щоб я застеріг тебе перед карами, які чекають нас у майбутньому житті.

— Ах, — закричав Толедо, — прошу тебе, не думай про моє навернення.

— Я всього лиш солдат, — сказав Аґілар, — я не вмію читати проповіді, але повинен слухатись гласу Божого.

Тут годинник пробив одинадцять, Аґілар обійняв приятеля й сказав:

— Послухай, Толедо: потаємні передчуття підказують мені, що я загину, але я хочу, щоб моя смерть послужила твоєму спасінню. Я відтягну поєдинок аж до півночі. Тоді будь уважним; якщо померлі можуть якимись знаками дати про себе знати живим, у такому разі будь певен, що твій приятель постарається переконати тебе в існуванні того світу. Тільки попереджаю тебе, будь дуже уважний рівно опівночі.

Сказавши це, Аґілар ще раз обняв приятеля і вийшов. Толедо кинувся на ліжко й залився слізьми, я ж вийшов у передпокій, не зачиняючи за собою дверей. Мені було цікаво, як це все закінчиться.

Толедо вставав, дивився на годинник, після чого знову падав на ліжко й плакав. Ніч була темною, тільки спалахи далеких блискавок продиралися часом крізь шпари віконниць. Гроза була чимраз ближчою, і її загроза тільки посилювала похмурість нашого становища. Пробило північ, і з останнім ударом ми почули, як хтось тричі стукнув у віконницю.

Толедо відкрив віконницю й запитав:

— Ти загинув?

— Загинув, — відповів замогильний голос.

— Чи є чистилище на тому світі? — запитав Толедо.

- Є, і я там перебуваю, — відповів той самий голос, після чого ми почули протяжний, болісний стогін.

Толедо впав на землю ниць, потім підхопився, узяв плащ і вийшов. Я подався за ним; ми повернули на дорогу до Мансаранесу, але ще не дійшли до великого мосту, як побачили групу людей, кілька з яких несли смолоскипи. Толедо пізнав свого брата.

— Тобі немає потреби йти далі, — сказав йому герцоґ Лер-ма, — якщо не хочеш спіткнутися об труп свого приятеля.

Толедо впав непритомний. Бачачи, що він у руках близьких людей, я повернувся на свою паперть і почав роздумувати над усім тим, свідком чого був. Отець Санудо не раз згадував нам про чистилище, і цей новий доказ не справив на мене надзвичайного враження. Заснув я міцно, як завжди.

Наступного дня першою людиною, яка зайшла до костелу святого Роха, був Толедо, але такий блідий і вимучений, що я ледь пізнав його. Він довго молився і нарешті зажадав сповідника.

Коли циган дійшов до цього місця, його дальшу розповідь перервали, він мусив нас покинути, і ми розійшлися кожен у свій бік.

День тридцять другий

Зі сходом сонця ми вирушили далі й заглибились у найбільш сховані гірські долини. Через годину ми побачили Жида Агасфера, який наблизився до нас і, зайнявши своє місце між мною і Веласкесом, продовжив історію своїх пригод:

Продовження історії Вічного Жида

Одного дня нам сповістили про прихід римського судового чиновника. Його ввели, і ми дізналися, що мій батько був звинувачений у державній зраді: він буцімто хотів видати Єгипет в руки арабів. Коли римлянин пішов, Деллій сказав:

— Любий Мардохею, тобі нема потреби виправдовуватись, бо всі ми переконані в твоїй невинності. У тебе всього лиш хочуть забрати половину твого майна, тож найкраще буде, як ти її віддаси добровільно.

Деллій мав слушність, ця справа коштувала нам половини нашого маєтку.

Наступного року мій батько, виходячи одного ранку з дому, побачив чоловіка, який лежав перед дверима і, як здавалося, ще дихав; він наказав принести його в дім і хотів повернути до життя, як побачив кількох судових чиновників і сусідів у кількості восьми чоловік, які присяглися, що бачили, як мій батько убивав того чоловіка. Батько просидів шість місяців у в’язниці й вийшов, позбувшись другої половини маєтку, тобто всього, що в нас залишалося.

У нього був ще дім, але не встиг він повернутись у нього, як раптом дім підлих сусідів охопив вогонь. Це було вночі. Сусіди вдерлися до нашого житла, забрали, що тільки могли, і підклали вогонь там, де його ще не було.

Коли зійшло сонце, на місці нашого дому лежала купа попелу, на якій човгався сліпий Деллій разом із моїм батьком, який тримав мене в обіймах і оплакував своє нещастя.

Коли відкрили крамниці, батько взяв мене за руку й відвів до пекаря, який до цього часу постачав нам хліб. Той чоловік, охоплений жалістю, дав нам три булки. Ми повернулися до Деллія. Він розповів нам, що поки нас не було, якийсь незнайомий, якого він не зумів пізнати по голосу, сказав йому:

— Ах, Деллію, ваші б нещастя та на голову Седекії! Пробач тим, яких цей негідник використав як знаряддя своїх злочинів. Нам заплатили, щоб ми вас усіх убили, але ми все ж таки залишили вас жити. Ось, візьми — цього вам на якийсь час вистачить.

Сказавши це, незнайомий вручив йому гаманець із п’ятдесятьма золотими монетами.

Ця несподівана допомога порадувала мого батька. Він весело розстелив на попелі напівспалений килимок, поклав на ньому три булки хліба й пішов, щоб принести води в черепку від розбитої миски. Мені тоді було сім років, і я пам’ятаю, що розділив цю хвилину веселощів з моїм батьком і разом з ним пішов до криниці. Ну, й про мене за сніданком не забули поговорити.

Ледь ми сіли бенкетувати, як побачили малого хлопчика мого віку, який зі сльозами став просити в нас кусочок хліба.

— Я, — сказав він нам, — син римського солдата й сирійської жінки, яка померла, народжуючи мене. Дружини солдатів тієї самої когорти й маркітантки годували мене по черзі груддю; мабуть, вони додавали до цього ще якусь іншу їжу, бо я, як ви бачите, живу на світі. Тим часом батько мій, посланий проти якогось племені пастухів, загинув там разом з усіма товаришами. Учора я з’їв останній кусок хліба, який у мене залишався, тож жебрав по місту, але всі двері були для мене зачинені. Зате ви не маєте дверей ані дому, тому я сподівався, що не відштовхнете мене.

Старий Деллій, який ніколи не тратив нагоди для моральних повчань,