Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

— Немає на світі чоловіка настільки бідного, щоб не міг зробити іншому послугу, так само як немає такого могутнього, якому б не була потрібна допомога інших. Саме так, дитя моє, сідай і розділи з нами нашу вбогу трапезу. Як тебе звуть?

— Германус, — відповів хлопець.

— Дай тобі Боже довгого життя! — сказав Деллій.

І якимось чином це благословення стало справжнім пророцтвом, бо дитя це жило довго й навіть зараз ще живе у Венеції, де його знають під іменем кавалера де Сен-Жермена.

— Я добре його знаю, — втрутився Уседа, — він володіє певними кабалістичними здібностями.

Після чого Вічний Жид продовжив:

Після сніданку Деллій запитав мого батька, чи двері до пивниці були виламані. Батько відповів, що двері замкнені і що вогонь не проник через склепіння, яке накриває пивницю.

— От і добре, — сказав Деллій, — візьми з гаманця, який мені дали, дві золоті монети, найми робітників і збудуй хату над цим склепінням. Може, придадуться також руїни нашого колишнього дому.

Згідно з порадою Деллія, знайшли кілька непошкоджених балок і дощок, склали їх, як тільки було можна, ущільнили пальмовими гілками, всередині застелили циновками й у такий спосіб у нас з’явився досить зручний притулок. У нашому щасливому кліматі більше й не потрібно — під таким чистим небом достатньо якогось наймарнішого даху, як, до речі, й найпростіші харчі є найздоровішими. Тому можна цілком слушно сказати, що ми не боїмося у нас таких злигоднів, як ви у ваших краях, клімат яких усе ж називаєте поміркованим.

Поки займалися підготовкою для нас житла, Деллій попросив винести свою циновку на вулицю, сів на ній і почав грати на фінікійській цитрі, потім заспівав пісню, яку колись уклав для Клеопатри. Його голос, хоча й сімдесятирічний, зібрав натовп слухачів, які з задоволенням слухали його. Закінчивши співати, він звернувся до оточуючих:

— Жителі Александрії, подайте милостиню бідному Деллію, якого ваші батьки знали як першого музиканта Клеопатри й улюбленця Антонія.

Після цих слів малий Германус обніс довкола глиняну мисочку, в яку кожен кинув своє подаяння.

Деллій вирішив тільки раз на тиждень співати й просити подаяння. У такі дні навколо нього зазвичай збирався натовп і обдаровував щедрою милостинею. Цією підтримкою ми завдячували не тільки голосу Деллія, але також його розмовам зі слухачами — веселим, повчальним і пронизаним оповіданнями про різні цікаві випадки. У цей спосіб ми вели досить зручне життя, однак мій батько, виснажений стількома нещастями, захворів на якусь тривалу хворобу й протягом року розпрощався з цим світом. Ми тоді лишилися під опікою Деллія і мусили жити за рахунок того, що нам приносив його голос, вже й без того досить старий і слабенький. Наступної зими докучливий кашель і сильна хрипота позбавили нас цього єдиного порятунку. На щастя, я отримав невеличкий спадок від далекого родича, який помер у Пелузії. Сума становила п’ятсот золотих монет, і хоч це не була навіть третя частина спадку, який мені належався, але Дєллій запевнив мене, що бідний нічого не повинен сподіватися від правосуддя і що найкраще він робить, коли задовольняється тим, що воно йому з ласки своєї приділило. Тому він підписав усе від мого імені й так розумно розпорядився грішми, що ми мали на що жити майже протягом усього мого дитинства.

Деллій не занедбував мого виховання і пам’ятав про малого Германуса. Ми по черзі залишалися з ним. Коли обов’язки переходили до мого товариша, я ходив до єврейської школи по сусідству, а в дні, коли з Деллієм залишався я, Германус ходив на навчання до одного жерця Ізиди по імені Херемон. Потім йому було доручено носити смолоскипи під час містерій цієї богині, і я пам’ятаю, що часто зацікавлено слухав його розповіді про ці урочистості.

Коли Вічний Жид дійшов до цього місця, ми прибули на місце ночівлі, і блукач, скориставшись можливістю, пропав десь у горах. Під вечір ми зібралися всі; циган начебто був вільний. Ребека знову почала до нього підлещуватись, поки він не повернувся до своєї розповіді.

Продовження історії ватажка циган

Кавалер Толедо, без сумніву, сильно переобтяжив свою совість численними гріхами, бо надовго затримав сповідника. Нарешті він підвівся, весь заплаканий, і вийшов з костелу, демонструючи ознаки найбільшої скрухи. Проходячи по паперті, він помітив мене й дав мені знак, аби я йшов за ним.

День ледь починався, і на вулицях не було ще нікого. Кавалер узяв перших же мулів, яких можна було найняти, і ми виїхали з міста. Я нагадав йому, що його слуги непокоїтимуться, не бачачи його так довго.

— Зовсім ні, — відповів він, — я їх попередив, ніхто мене не чекатиме.

— Сеньйоре кавалере, — сказав я тоді, — дозволь мені ще щось сказати. Голос, який ти почув учора, сказав тобі те, що ти й сам міг би легко знайти в першому ліпшому катехізисі. Ти висповідався, і тобі, мабуть, не відмовили у відпущенні гріхів. Тепер ти можеш дещо змінити свою поведінку, але я зовсім не бачу потреби брати на себе тягар недоречних турбот.

— Ах, мій друже, — відповів кавалер, — хто хоч раз почув голос умерлих, той недовго, мабуть, залишатиметься серед живих.

Тоді я зрозумів, що мій опікун думає про близьку смерть, що він заморочив собі цим голову, тому я вирішив не покидати його ні на мить.

Ми виїхали на малоїжджену дорогу, яка бігла якимись безлюдними околицями й привела нас до воріт монастиря камедулів. Кавалер заплатив погоничу й подзвонив. Якийсь монах підійшов до хвіртки, кавалер назвав себе й попросив дозволу провести кілька тижнів у цьому притулку. Нас провели в келію на краю саду й пояснили за допомогою знаків, що дзвін попередить нас про час спільного прийому їжі в трапезній. В келії ми знайшли побожні книжки, якими кавалер відтоді тільки й займався. Щодо мене, то я познайомився з одним камедулом, який ловив рибу вудочкою, приєднався до нього, і це заняття було єдиною моєю розвагою.

Першого дня я не скаржився на мовчання, яке було одним з головних правил ордену камедулів, але третього вже не міг витримати. Тим часом кавалер ставав з кожним днем усе похмурішим і мовчазнішим, нарешті він зовсім перестав розмовляти.

Ми вже тиждень були в монастирі, коли раптом прийшов туди один із моїх товаришів з паперті святого Роха. Він сказав, що бачив, як ми сідали на мулів, і що зустрівши пізніше погонича, дізнався,