Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Ян Потоцький

Рукопис, знайдений у Сараґосі

Передмова

Як офіцер французьких військ я брав участь в облозі Сараґоси. Через кілька днів після того, як місто було здобуте, заблукавши в досить віддаленій дільниці, я звернув увагу на невеличкий, гарного вигляду будиночок, якого, як мені спершу здалося, французи ще не встигли пограбувати.

Спонукуваний цікавістю, я підійшов і постукав у двері. Вони виявилися незамкненими, я легенько штовхнув їх і увійшов усередину. Гукав, шукав — і не знайшов нікого. У мене склалося враження, що з приміщення винесені всі цінні речі; на столах і в шафах залишилися тільки якісь дрібнички. Лишень на підлозі, в кутку, я помітив кілька списаних зошитів. Я переглянув їх. Це був іспанський рукопис, і хоч я дуже слабо знав ту мову, але зумів зрозуміти, що знайшов щось цікаве: рукопис містив історії про кабалістів, розбійників і упирів. Читання незвичайних оповідей видалося мені дуже доречним, щоб відволікти думки від труднощів військового походу. Вирішивши, що рукопис назавжди втратив законного господаря, я, не вагаючись, забрав його з собою.

По якімсь часі ми були вимушені покинути Сараґосу. На своє нещастя, я опинився здалеку від головних військ і разом зі своїм підрозділом потрапив до рук ворога. Я вже гадав, що прийшла моя остання година. Коли ми дісталися туди, куди нас вели, іспанці почали забирати в нас наші речі. Я попросив дозволу залишити у себе лиш один предмет, який, зрештою, не міг становити для них ніякої цінності, а саме — знайдений рукопис. Спочатку вони ніяк не хотіли погодитись, а тоді звернулися за порадою до капітана. Той, поглянувши на зошити, особисто подякував мені за врятування праці, яка була для нього дуже важливою, рукопис-бо містив історію одного з його предків. Я розповів йому, яким чином став власником цінних зошитів. Іспанець забрав мене до себе на квартиру, добре до мене ставився і затримав у себе на довший час. Я умовив його перекласти рукопис французькою мовою і добросовісно записував за ним його слова.

День перший

Граф Олівадес ще не почав заселяти Сьєрра-Морену. У цих високих горах, які відділяють Андалузію від Манчі, жили тоді контрабандисти, розбійники й трохи циган, про яких розповідали, що вони пожирають тіла вбитих мандрівників. Звідси навіть пішло іспанське прислів’я: «Las gitanas de Sierra Morena quieren carne de hombres»[1]. Мало того. Подорожніх, які відважувалися заглибитись у ці дикі околиці, переслідували, як казали, тисячі жахів, від вигляду яких тремтіла найстійкіша відвага. Вони чули жалісні голоси, що змішувались із гуркотом річок, серед завивань бурі підманювали їх мандрівні вогники, а невидимі руки штовхали в бездонні прірви.

Щоправда, часом можна було знайти на тій страшній дорозі якусь венту, тобто самотню корчму, але духи, ще більш диявольські, ніж самі корчмарі, примусили тих останніх поступитися їм місцем і перебратися в краї, де тільки голос совісті порушував їхній спокій, а вибираючи з двох зол менше, корчмарі воліли мати справу з цим другим. Корчмар з Андухара присягався святим Яковом Компостельським, що в цих розповідях немає нічого брехливого; додав навіть, що солдати святої Германдади завжди уникають поїздок у гори Сьєрра-Морени, а подорожні їдуть на Хаен чи Естремадуру.

Я йому на те відповів, що такий вибір може припасти до смаку звичайним подорожнім, але якщо король дон Філіп V волів дарувати мені звання капітана валлонської гвардії, то закони честі наказують мені вирушити в Мадрид найкоротшою дорогою, навіть якщо вона є водночас найнебезпечнішою.

— Молодий пане, — відповів корчмар. — Дозвольте мені звернути увагу вашої милості, що якщо король нагородив вас званням капітана ще до того, як найлегший пушок виявив таку саму честь підборіддю вашої милості, то передовсім було б слушно дати докази розважливості, тим більш, що коли вже злі духи вчепляться такого місця…

Він би ще багато чого мені наплів, але я стиснув коня острогами й зупинився лише тоді, коли вважав, що мене вже не доженуть його слова. Тоді я озирнувся й побачив, як він вимахує руками, показуючи мені дорогу на Естремадуру. Мій слуга Лопес і погонич мулів Москіто співчутливо поглядали на мене, немов підтверджуючи перестороги корчмаря. Я вдавав, ніби нічого не розумію, і заглибився в хащі — туди, де пізніше постало селище Ла-Карлота.

На місці, де сьогодні стоїть поштовий будинок, було тоді пристановище, яке добре знали погоничі мулів і називали його Лос-Алькорнокес, тобто Коркові Дуби, бо два гарних дерева цього виду ховали в своїй тіні щедре джерело, облицьоване білим мармуром. Це була єдина вода і єдина тінь, які можна було зустріти від Андухара аж до корчми Вента-Кемада, великої і зручної, хоча й поставленої серед пустелі. Власне кажучи, це був старий мавританський замок, який маркіз Пенья Кемада наказав довести до ладу, і відтоді називали його Вента-Кемада. Пізніше маркіз винайняв його одному городянину з Мурсії, який влаштував тут найбільш показну на всьому тракті корчму. Тож подорожні виїздили вранці з Андухара, з’їдали в Лос-Алькорнокес запаси, які забрали з собою, і вирушали на ночівлю до Вента-Кемади. Там вони часто проводили наступний день, щоб підготуватися до переїзду через гори й поповнити запаси харчів.

Таким був план і моєї подорожі.

Але якраз тоді, коли ми наближалися до Коркових Дубів, а я нагадував Лопесу, що добре би перекусити, я помітив, що Москіто кудись зник разом із мулом, на якому були всі наші запаси. Лопес відповів, що погонич дещо відстав від нас, аби поправити щось у в’юках. Ми чекали на нього, проїхали трошки вперед, тоді знову затрималися, кричали, гукали, повернулися назад тією ж дорогою, аби розшукати його — усе марно.

Москіто зник, забравши з собою найдорожчі наші надії — тобто наш обід. Я сам один їхав натщесерце, бо Лопес увесь час під’їдав сир з Тобосо, який узяв із собою в дорогу, а проте зовсім не був веселіший від мене й бурчав під носом, що корчмар з Андухара мав рацію