Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Аліно! — крикнув Мал.

Я почула позаду якесь борюкання і зрозуміла, що його схопив Толя.

— Аліно! — його голос був наче сира біла плоть, вирвана з самого серця дерева.

Я не обернулася.

Дарклінґ застиг, чекаючи на мене, його тіньова варта кружляла й совалася навколо.

Я була перелякана, та за страхом ховалася нетерплячка.

— Ми схожі, — озвався чоловік, — як ніхто інший зараз чи в майбутньому.

Правдивість цих слів озвалася в мені луною. Схожі притягуються.

Дарклінґ простягнув руку, і я опинилася в його обіймах. Обійняла його за шию, відчуваючи пальцями доторк шовковистого волосся. Я знала, що Мал дивиться на нас. Мені потрібно було, щоб він відвернувся. Потрібно було, щоб він пішов геть. Я підняла обличчя до Дарклінґа.

— Моя сила належить тобі, — прошепотіла я.

Побачила в його очах переможне піднесення, і чоловік потягнувся своїми губами до моїх. Коли наші вуста торкнулися, встановився зв’язок. Це не було схоже на те, як Дарклінґ торкався мене у видіннях, коли являвся тінню. Це було по-справжньому, і я тонула у відчуттях.

Мене огорнуло хвилею сили — сили оленя, чиє міцне серце билося в обох наших тілах, чиє життя він забрав, а я намагалася врятувати. Та заразом я відчувала Дарклінґову силу, силу Чорного Єретика, силу Зморшки.

Схожі притягуються. Я відчула це, коли «Колібрі» ввійшов до Неморя, але боялася визнавати. Цього разу я не боролася. Випустила свій страх, своє почуття провини, свій сором. Усередині мене оселилася темрява. Він її там залишив, і я більше не заперечуватиму цього. Волькри, нічєвої — всі вони були моїми чудовиськами. І він теж був моїм чудовиськом.

— Моя сила належить тобі, — повторила я.

Його обійми зробилися міцнішими.

— А твоя — мені, — прошепотіла, притискаючись до Дарк­лінґа вустами.

«Мені». Це слово завібрувало в мені, у нас обох.

Тіньові солдати засовались і закружляли.

Я пригадала відчуття на засніженій галявині, коли Дарклінґ одягнув на мене нашийник і опанував мою силу. Потяглася до зв’язку між нами.

Він відсахнувся.

— Що ти робиш?

Я знала, чому він ніколи не планував власноруч убити морського батога, чому не хотів створити другий підсилювач. Він боявся.

«Моя».

Я проштовхнулася вздовж зв’язку, створеного нашийником Морозова, і схопила Дарклінґову силу.

З нього полилася темрява, з долонь закрапало чорне чорнило, здіймаючись і сіпаючись, складаючись у постать нічєвої, утворюючи руки, голову, пазурі, крила. Перша створена мною гидота.

Дарклінґ намагався вирватися від мене, та я стиснула його міцніше, прикликала його силу, прикликала темряву, як він колись прикликав моє світло, скориставшись нашийником.

Уперед вирвалося ще одне створіння, і ще одне. Коли вони викручувалися з Дарклінґового тіла, чоловік кричав. Я теж відчувала це, відчувала, як стискається серце, коли наступний тіньовий солдат відривав від мене шматок, вимагаючи платні за своє існування.

— Годі, — прохрипів Дарклінґ.

Нічєвої знервовано закружляли навколо нас із клацанням і дзижчанням, дедалі пришвидшуючись. Я по черзі витягала своїх темних солдатів на світло, і навколо нас росла моя армія. Дарклінґ застогнав, і я теж. Ми похилились одне на одного, та я не здавалася.

— Ти вб’єш нас обох! — крикнув він.

— Так, — погодилася я.

Дарклінґові ноги підкосились, і ми впали на коліна.

Це не була Мала Наука. Це була магія, якась древня штука, творення в центрі світу. Вона була жаскою, безмежною. Нічого дивного, що Дарклінґові спрагло кортіло більшого.

Темрява дзижчала і стрекотіла, рої сарани, тисячі жуків і голодних мух клацали ніжками і били крильми. Нічєвої коливалися й мінилися, шалено крутилися, підживлені Дарклінґовою люттю і моїм торжеством.

Чергове чудовисько. І ще одне. У чоловіка з носа заструменіла кров. Кімната немов закам’яніла, і я помітила, що корчуся в конвульсіях. Я крихта за крихтою помирала з кожним чудовиськом, що звільнялося з його тіла.

«Ще трохи, — подумала я. — Ще кілька. Я лише хочу впевнитися, що відправлю його в засвіти, перш ніж вирушу туди сама».

— Аліно! — я почула, як десь вдалечині кричить Мал.

Він смикав мене, відтягував.

— Ні! — загорлала я. — Дозволь мені покінчити з цим.

— Аліно!

Мал схопив мене за зап’ястя, і я здригнулася від шоку. Крізь туман із крові та тіні я, наче крізь золоті двері, мигцем побачила щось дуже чарівне.

Він відірвав мене від Дарклінґа, та я встигла крикнути останню настанову своїм дітям: «Руйнуйте!»

Дарклінґ купою завалився на землю. Чудовиська здійнялися над ним чорною колоною, а тоді кинулися на стіни каплиці, струсонувши споруду аж до фундаменту.

Мал схопив мене на руки і кинувся бігти проходом. Нічєвої жбурляли власні тіла на стіни каплиці. Шматки тиньку гупалися на підлогу. Синій купол почав розхитуватися, втративши опору.

Мал стрибками промчав повз вівтар і ввірвався до тунелю. У ніздрі мені вдарив запах вологої землі та цвілі, змішуючись із солодким ароматом