Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Десь далеко позаду нас пролунав гуркіт, і каплиця завалилася. Ударна хвиля заревіла тунелем. Хвиля бруду й уламків щосили вдарила нас. Мал полетів уперед. Я вилетіла з його рук, і цілий світ навколо розсипався на шматки.
***
Перше, що я почула, — низький гуркіт Толиного голосу. Я не могла говорити, не могла кричати. Відчувала лише біль і безжальну вагу землі. Пізніше я дізнаюся, що вони пропрацювали зі мною кілька годин, вдихаючи в легені повітря, відновлюючи плин крові, намагаючись зцілити найгірші переломи кісток.
Я непритомніла і знову поверталася до тями. Рот був пересохлий і набряклий. Я була переконана, що прокусила собі язика. Чула, як Тамара віддає накази:
— Зруйнуйте решту тунелю. Нам слід якомога швидше забиратися звідси.
«Мал».
Чи він поруч? Чи похований під кам’яними уламками? Я не могла дозволити їм покинути його тут. Змусила свої губи промовити його ім’я.
— Мале…
Чи почули вони мене? Голос здавався приглушеним і покрученим навіть моїм власним вухам.
— Їй боляче. Може, занурити її в сон? — запропонувала Тамара.
— Не хочу ризикувати, що серце знову зупиниться, — відповів Толя.
— Мале, — повторила я.
— Залиш прохід до монастиря відчиненим, — наказала комусь Тамара. — Сподіваюся, він подумає, що ми вийшли тут.
Монастир. Санта-Лізабета. Сади біля маєтку Грицького. Я не могла впорядкувати думки. Спробувала знову промовити Малове ім’я, але не могла змусити свій рот працювати. На мене накочував біль. А що, як я втрачу його? Якби мені вистачило сили, я б закричала. Я б вилаялася. Та натомість провалилася в темряву.
***
Коли я повернулася до тями, світ піді мною розхитувався. Пригадала, як опритомніла на борту китобійного судна, і на жаску мить подумала, що можу бути на кораблі. Розплющила очі й побачила високо над собою землю й каміння. Ми йшли велетенською печерою. Я лежала горілиць на якихось ношах, що їх несли на плечах двоє чоловіків.
Щоб залишатися при тямі, доводилося докладати неабияких зусиль. Більшу частину життя я почувалася хворою і слабкою, та не пам’ятала такого виснаження. Я була порожниста, спустошена, вишкрябана до останньої краплі. Якби вітерець міг дістатися так глибоко під землю, я б розлетілася від нього, не залишивши по собі нічого.
Хоча кожна кісточка і м’яз у тілі з криком протестували, мені вдалося повернути голову.
Мал був там, лежав на інших ношах, які рухалися за метр від мене. Він дивився на мене, ніби чекав, коли я прокинусь. І потягнувся до мене.
Віднайшовши якийсь запас сили, я витягнула руку над краєм нош. Коли наші пальці зустрілися, я почула схлипи і зрозуміла, що плачу. Я ридала від полегшення, що мені не доведеться жити з тягарем його смерті. Та окрім радості, раптом відчула гострий шип обурення. Я ридала від люті, що мені взагалі доведеться жити.
***
Кілька кілометрів ми подолали такими вузькими переходами, що доводилося опускати мої ноші на землю і тягти мене камінням, але траплялися й високі і широкі тунелі, де проїхали б десять возів із сіном. Не знаю, як довго ми йшли. Під землею не було ні дня, ні ночі.
Мал одужав швидше за мене і кульгав поруч із ношами. Він отримав травми, коли завалився тунель, але гриші зцілили його. А для зцілення того, що вистраждала і прийняла я, їхньої сили не вистачало.
Якось ми зупинилися в печері, де з рядків сталактитів крапала вода. Я почула, як один із тих, хто мене ніс, назвав її Хробачим Ротом. Коли мене опустили, поруч з’явився Мал, і з його допомогою мені вдалося сісти, спершись на стіну печери. Навіть від такого зусилля мені зробилося млосно, а коли хлопець витер мені носа рукавом, я побачила кров.
— Наскільки все погано? — запитала я.
— Раніше ти мала кращий вигляд, — зізнався він. — Прочани згадували якийсь Білий Собор. Гадаю, ми прямуємо туди.
— Вони несуть мене до Аппарата.
Він оглянув печеру.
— Ось як він утік із Ґранд-Палацу після перевороту. І так довго зміг залишатися на волі.
— І так само він з’являвся і зникав на вечірці з передбаченням долі. Маєток розташований поруч із монастирем Санта-Лізабети, пригадуєш? Тамара відвела мене прямісінько до нього, а тоді відпустила.
Я почула гіркоту в своєму слабкому голосі. Мій сплутаний мозок повільно складав усі шматочки докупи. Лише Толя з Тамарою знали про вечірку і влаштували Аппаратові зустріч зі мною. Вони вже були з прочанами того ранку, коли я мало не влаштувала заколот, прийшли подивитися з вірянами на схід сонця. І ось чому вони так швидко дісталися до мене. Щойно почавши підозрювати про небезпеку, Тамара забралася з Орлиного гнізда. Я знала, що близнюки та їхні сонячні солдати були єдиною причиною, чому гришам вдалося вижити, але від їхньої брехні мені однаково було боляче.
— Як там решта?
Мал озирнувся на подерту групку гришників, що зіщулилися в затінку.
— Вони знають про пута, — сказав він. — І налякані.
— А про жар-птицю?
Хлопець похитав головою:
— Не думаю.
— Незабаром я розповім їм.
— У Сергія справи кепські, — продовжив Мал. — Думаю, він досі в шоці. А решта, схоже, тримаються.
— Женя?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Облога та штурм, Лі Бардуго», після закриття браузера.