Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Баґхра відкинула з обличчя шаль. Я задихнулася. Почула, як позаду мене хтось застогнав.

Це була не Баґхра. Сама не знаю, що це було. Все вкривали сліди від укусів — понівечене чорне шмаття плоті, покручені грудки тканин, котрі ніколи не вдасться зцілити ні рукою гриші, ні чиєюсь іншою, — їх, безсумнівно, залишили нічєвої. А тоді я помітила вицвілий вогонь її волосся, чарівний бурштиновий відтінок єдиного вцілілого ока.

— Женя, — задихнулася я.

Навколо нас запала жаска тиша. Я зробила крок назустріч дівчині. А тоді повз мене вівтарними сходами проштовхнувся Давид. Женя відсахнулася від нього, натягаючи на обличчя шаль і відвертаючись, аби заховатися.

Давид пригальмував. Завагався. Потягнувся вперед і ніжно торкнувся Жениного плеча. Я побачила, як здригається її спина, і зрозуміла, що дівчина плаче.

Затиснула рота руками, стримуючи схлипування, що рвалося назовні. Цього довгого дня я побачила тисячі жахіть, та зламало мене саме це — Женя, що відсахнулася від Давида, наче налякана тварина. Осяйна Женя з алебастровою шкірою і витонченими руками. Витривала Женя, котра стерпіла незліченні зневаги та обра`зи, але ніколи не похнюплювала свого чарівного носика. Дурненька Женя, котра спробувала стати моєю подругою, наважилася виявити до мене милосердя.

Давид обійняв дівчину за плечі й повільно повів назад проходом. Дарклінґ не зупинив їх.

— Я розпочав війну, до якої ти мене змусила, Аліно, — сказав він. — Якби ти не втекла від мене, Друга армія була б ціла. Всі ті гриші були б живі. Твій трекер був би в безпеці і щасливий зі своїм угрупуванням. Коли тобі нарешті вистачить? Коли ти дозволиш мені зупинитися?

«Тобі неможливо допомогти. Єдина твоя надія була на втечу». Баґхра мала рацію. Якою ж дурепою я була, думаючи, наче зможу битися з ним. Я спробувала, і численні люди заплатили за це життями.

— Ти оплакуєш людей, вбитих у Новокрібірску, — повів Дарк­лінґ далі, — людей, загублених у Зморшці. А як щодо тисяч тих, хто був до них, хто поклав свої життя в нескінченних війнах? Як щодо тих, хто зараз помирає на далеких берегах? Разом ми можемо все це зупинити.

Розсудливо. Логічно. Я несподівано дозволила собі дослухатися до його слів.

«Усе скінчено».

Від цієї думки я мала б почуватися переможеною, зламаною, та натомість вона наповнила мене дивовижною легкістю. Хіба якась частина мене не знала з самого початку, що все так скінчиться?

Давно-давно, торкнувшись долонею моєї руки в кам’яниці гриш, Дарклінґ заволодів мною. Просто я цього не розуміла.

— Гаразд, — прошепотіла я.

— Аліно, ні, — розлючено буркнув Мал.

— Ти відпустиш їх? — перепитала я. — Всіх?

— Нам потрібен трекер, — повідомив Дарклінґ. — Для пошуків жар-птиці.

— Ні, він отримає свободу. Ти не можеш заволодіти нами обома.

Чоловік замислився і зрештою кивнув. Я знала, що він вважає, наче знайде спосіб заявити свої права на Мала. Нехай продовжує в це вірити. Я ніколи не дозволю цьому трапитися.

— Нікуди я не піду, — процідив крізь зуби Мал.

Я повернулася до Толі з Тамарою.

— Заберіть його звідси. Навіть якщо доведеться нести.

— Аліно…

— Ми нікуди не підемо, — відповіла Тамара. — Ми присягнулися.

— Підете.

Толя похитав велетенською головою:

— Ми зобов’язалися віддати за тебе свої життя. Ми всі.

Я повернулася обличчям до гриш.

— Тоді виконуйте мої накази, — попередила їх. — Толю Юл-Баатар, Тамаро Кір-Баатар, ви відведете цих людей у безпечне місце. — Я закликала світло, розсипавши навколо себе піднесений ореол. Дешева витівка, але гарна. Ніколаї пишався б мною. — Не підведіть мене.

У Тамари на очах заблищали сльози, але вони з братом схилили голови.

Мал схопив мене за руку і рвучко розвернув.

— Ти що коїш?

— Я хочу цього.

Я потребувала цього. І байдуже, жертва це чи егоїзм.

— Я тобі не вірю.

— Мале, я не можу втекти від себе, від того, ким я стаю. Не можу повернути тобі ту Аліну, котру ти знав, але можу відпустити тебе.

— Ти не можеш… не можеш вибрати його.

— Немає ніякого вибору. Цьому судилося статися.

Це було правдою. Я відчувала це в нашийнику, в дотику пут. Уперше за кілька тижнів я почувалася сильною.

Хлопець похитав головою:

— Усе це неправильно.

Погляд на його обличчя мало не змусив мене передумати. Трекер був розгублений і наляканий, як маленький самотній хлопчик посеред згарища зруйнованого села.

— Прошу, Аліно, — тихо сказав він. — Прошу. Це не може так закінчитися.

Я торкнулася долонею його щоки, сподіваючись, що між нами ще достатньо всього, що допоможе йому зрозуміти. Звелася навшпиньки і поцілувала його в шрам на підборідді.

— Мале, я кохала тебе ціле своє життя, — прошепотіла крізь сльози. — Це не кінець нашої історії.

Позадкувала на крок, запам’ятовуючи кожну рисочку його любого обличчя. А тоді розвернулася і пішла проходом. Кроки мої були рішучі. Мал житиме. Він знайде собі мету. А на