Читати книгу - "На уходах"

ти, хлопче, козацька дитина. Ти добре робиш, що на гроші не ласий. Добрий кінь для козака краще, чим корець грошей. Я лиш так пожартував з тобою. Посадив би я тебе зараз на буланого, та він бідака ізнемігся, а в тебе ще голова не на свойому місці. Ну, здорові будьте, мені пора йти далі.

Він поцілував ще раз Івася і посадив на призьбі, а сам пішов.

— Я гадав, Максиме, що ти у похід пішов, та жаль мені було, що ти до мене не навідався. У мене був дядько Касян, прощатись приходив, та ще раз дав мені червінця і хрестик.

— Коли б я йшов, так певно не лишив би тебе так.

— Мені аж плакати хотілося.

— А що ж ти собі за того червінця купиш?

— Нічого. Я його сховаю на спомин, оба сховаю. Дядько Касян до мене такий добрий, мов свій рідний.

— Усі козаки дітей люблять. Та ти мені скажи ще, хто тебе з води вирятував?

— Наш отаман, Андрій Грушка, ми дуже любимося.

— А він де тепер саме?

— У школі. Цілу ніч біля мене просидів, то дуже гарний товариш.

— З такого роду. Його батько такий був, і всі його дуже любили. А як він з водою добре знався! Тепер я, Івасю, піду за своїм ділом, а буланого пастися пушу. До тебе зайду я ввечері, та тоді і поговоримо.

Пішов Максим у свій бік, ведучи за поводи буланого, який не дуже то хотів від хлопця відстати.

Івась залишився сам. Та він почував себе краще. У вухах ще шуміло, та голова, як мовляв дядько Панас, заходила вже на своє місце. Просидів так до полудня, поки школярі не вернули зі школи. Вони обступили довкруги Івася і стали один поперед другого оповідати, випитуватися.

— Дайте йому спокій, — уговорював товаришів Андрій, — бачите, що він ледве дихає. Краще ви йдіть обідати, а я підведу там Івася.

Як хлопці відійшли, Андрій каже:

— Сьогодні судитимемо, побачиш.

— Кого і за що?

— Не можна сего сказати, побачиш.

Андрій узяв Івася під руку і повів у курінь обідати.

Тут не було так гамірно, як звичайно. Усі були чогось подразнені, начеб чогось незвичайного дожидалися. Зараз по обіді Андрій моргнув на кількох хлопців, вони відстали від громади і пішли в другий кут. Решта хлопців повиходили на майдан. Івась поклався на свою лежанку і міг звідсіля усе чути, що говорилося. Судді посідали за стіл. Тоді один хлопець став виводити свою скаргу так:

— Я купив у Ониська скрипку за три п’ятаки і дав йому зараз гроші, а скрипку я мав собі забрати опісля. Та коли я відтак прийшов за скрипкою, то він мені не дав, каже, що спродав її Максимові Голоті за чотири п’ятаки.

Онисько хотів мені звернути гроші, та я їх не взяв. Тепер розсудіть нас, товариші, кому скрипка належиться, Максимові чи мені?

— А ти що скажеш, Ониську.

— Воно так і було. Та коли Семен не взяв скрипки зараз, то він її ще не купив і я міг її продати, як мені хотілось. Гроші то я зараз Семенові зверну, ось вони.

Він поклав на стіл три п’ятаки.

— А ти, Максиме, знав, що перш тебе купив цю скрипку Семен? — питає знову Андрій.

— Куди ж мені було знати це?

— Не бреши, Максиме, бо ти знав. Я ж тобі сам говорив і питався, чи добре я купив, — каже Семен.

— А є у тебе свідки на те, Семене? Перед судом брехати не годиться.

— Є у мене свідки. Окрім чув.

— Як воно було, Охріме?

— Та чому не знав? Се й інші чули. Максим ще казав, що Ониськову скрипку знає, бо сам грав на ній.

— А можеш ти, Охріме, на се побожитись?

— Я правду кажу, — запевняв Охрім, — і побожитись можу.

— Йдіть геть звідсіля, — каже Андрій, — ми поміркуємо.

Коли обі сторони вийшли, Андрій питається:

— Як же ви, судді, думаєте?

— А так ми думали би: скрипка того, хто її перший купив.

— I я так гадаю, — каже Андрій. — Та воно би ще не все. Такого циганьства терпіти не можна. Мені здається, що й Онисько і Максим прогрішились, до того ще Максим збрехав перед судом.

— Авжеж, що збрехав. Я думав би так, — каже один суддя. — Ониськові за те, що за п'ятака зломив слово, дати п’ять прутів, а Максимові за те, що хотів товариша перехитрити та що перед нами збрехав, дати вісім прутів.

— Так буде добре, — кажуть інші судді.

— Буде з нього сім, — каже Андрій.

— Так і буде.

— Прикличте їх.

Один зі суддів прикликав усіх трьох.

— Ми так діло розсудили, — каже Андрій. — Скрипка буде Семенова, забери собі Ониську гроші, вони твої. Та за те, що ти не здержав товаришеві слова, дістанеш зараз п’ять прутів. Ти Максиме, дістанеш сім за те, що товариша на гріх підвів, а той зайвий п'ятак піде до нашої курінної каси. Що ви на се скажете?

— Я не приймаюся, — не погодився Максим. — Я дав більше, то й купив.

— Коли, ти не хочеш, то виведемо діло перед усею нашою громадою, може ми й не по правді розсудили. А ти, Ониську, що?

— Я приймаюся. Я сього не зробив би, коли б мене