Читати книгу - "11/22/63"

«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»

Частина 4

Сейді й генерал

Розділ 14

1

Меморіальні збори відбулися наприкінці першого дня нового навчального року, і якщо можливо оцінити успіх за кількістю мокрих носовичків, то зорганізоване мною разом із Сейді шоу стало сенсаційним блокбастером. Я певен, що для дітей це був катарсис, і гадаю, воно сподобалося б і самій Мімі. «Саркастичні люди під панциром зазвичай приховують зефір, — якось сказала вона мені. — І я така ж».

Вчителі трималися майже впродовж усього вшанування. Це Майк почав проймати їх своєю спокійною, щиросердою декламацією 31 розділу Приповістей. А вже коли пішло слайд-шоу під акомпанемент того смальцю з «Вест-сайдської історії», попливли уже й педагоги. Порадував мене, зокрема, тренер Борман. Сльозами, які спливали по його червоних щоках, і потужними схлипами, що з кректанням виринали з його масивних грудей, футбольний гуру Денголма нагадував мені того, хто завжди посідає друге місце в списку улюбленців усіх дітлахів — каченя Бейбі Х’юї[402].

Цим своїм спостереженням я пошепки поділився з Сейді, разом з котрою ми стояли біля великого екрана, на якому один за одним змінювалися образи Мімі. Сейді також плакала, але змушена була зникнути зі сцени, сховатися за лаштунками, коли сміх почав спершу придушувати їй сльози, а потім і зовсім переміг їх. Звідти, з напівтемряви, вона дивилась на мене докірливо… а потім показала мені пальця. Я вирішив, що заслужив на це. І зачудувався, чи Мімі й зараз так само вважала б, що ми з Сейді прекрасно поладимо.

А потім подумав, що, мабуть, так.

П’єсу на ту осінь я вибрав «Дванадцять сердитих чоловіків», нібито ненароком забувши поінформувати компанію «Семюел Френч»[403] про те, що нашу версію я збираюся перейменувати на «Журі», щоб ввести таким чином у дію кількох дівчат. Кастинг я проведу наприкінці жовтня, а репетиції розпочнуться 13-го листопада, після останньої календарної гри «Левів» у минаючому сезоні. Я поклав око на Вінса Нолза в ролі присяжного № 8 — ухильника, котрого в кіно грав Генрі Фонда, — а Майк Косло щоб зіграв найкращу, на мою думку, роль у цій п’єсі: впертого, жорсткого присяжного № 3.

Але заразом я почав концентруватися на важливішому шоу, на тому, порівняно з яким справа Френка Даннінга виглядатиме потішно мізерним водевілем. Назвімо його «Джейк і Лі в Далласі». Якщо все йтиме добре, станеться одноактна трагедія. Коли надійде час, я мушу бути готовим особисто вийти на сцену, а це означає, що починати треба заздалегідь.

2

Шостого жовтня Денголмські «Леви» виграли п’ятий матч на своєму шляху до завершення переможного сезону, який буде присвячено Вінсові Нолзу, хлопцю, котрий грав Джорджа у «Мишах і людях» і котрому не випаде шансу зіграти у «Дванадцяти сердитих чоловіках» у постановці режисера Джорджа Емберсона — а втім, детальніше про це дещо згодом. А поки що розпочався триденний вікенд, бо на наступний понеділок припадав День Колумба[404].

До Далласа я поїхав у святковий день. Більшість закладів були відкриті, і першу зупинку я зробив біля одного з ломбардів на Грінвіл-авеню. Чоловічку за прилавком я сказав, що хочу придбати найдешевшу з усіх, які він лишень має, обручку. Вийшов я звідти з восьмидоларовим золотим колечком (принаймні воно виглядало золотим) на підмізинному пальці лівої руки. Звідти я поїхав у середмістя Далласа, до одного закладу на Нижній Головній вулиці, адресу якого я винюшив у місцевих «Жовтих сторінках», називався той заклад «Космічна електроніка Тихого Міча»). Там мене привітав охайний невисокий чоловік в окулярах з роговою оправою й дивовижно футуристичним значком-ґудзем на жилеті. НЕ ДОВІРЯЙ НІКОМУ було написано на тім значку.

— Ви Тихий Міч? — запитав я.

— Йоп.

— Ви й справді тихий?

Він усміхнувся:

— Залежить, хто слухає.

— Припустімо, що крім нас ніхто, — сказав я і розповів, що мені потрібно. Виявилося, що я міг би зекономити собі вісім баксів, бо його абсолютно не зацікавила історія про мою нібито зрадливу дружину. Власника «Космічної електроніки» цікавило обладнання, яке я хотів придбати. Ця тема робила його Балакучим Мічем.

— Містере, така апаратура, може, й мається на якійсь іншій планеті, звідки ви певне сюди з’явилися, але в нас такої точно нема.

У пам’яті мені ворухнулася згадка про те, як міз Мімі порівняла мене з прибульцем з фільму «День, коли земля зупинилась».

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Ви потребуєте маленького бездротового підслуховуючого пристрою? Чудово. Он там у мене їх купка лежить, у тій скляній вітрині ліворуч від вас. Вони називаються транзисторними радіоприймачами. Маю і «Моторолу», і «Дженерал Електрик», але найкращі з них уже роблять японці[405]. — Він відкопилив нижню губу, здувши собі з лоба кучерик волосся. — Хіба це не копняк нам у гузно? Ми їх побили п’ятнадцять років тому, розбомбивши два їхні міста на радіоактивний пил, та хіба вони загинули? Ні! Вони ховалися в своїх норах, поки не влігся пил, а потім знову виповзли, озброєні замість кулеметів «Намбу»[406] паяльниками та монтажними платами. До 1985 року вони вже заволодіють світом. Принаймні тією його частиною, де живу я.

— То ви можете мені допомогти?

— Ачи’ищо, насміхаєтеся? Звісно, можу. Тихий Міч Мак-Ічерн завжди радий задовольнити електронні потреби клієнта. Але це коштуватиме деяких грошей.

— Я готовий добре заплатити. Це мені зекономить більші витрати, коли я притягну до суду мою зрадливу курву.

— Угу-угу. Зачекайте тут хвилинку, поки я принесу дещо зі складу. І оберніть ту табличку на дверях на ЗАКРИТО, гараздо? Хочу показати вам дещо таке, що, ймовірно, поки що… ну, можливо, воно й легальне, проте хтозна. Хіба Тихий Міч Мак-Ічерн прокурор?

— Гадаю, ні.

Мій проводир до світу електроніки епохи шістдесятих повернувся з якимсь химерного вигляду приладом в одній руці й маленькою картонною коробочкою в другій. Написи на коробочці були японською. Прилад мав вигляд встановленого на чорному пластмасовому диску дилдо для крихітних фей. З диска, який мав три дюйми товщини і був приблизно вчетверо ширший діаметром, стирчав жмут дротів. Міч поставив його на прилавок.

— Це «Луна». Штука створена тут, у нашому місті, синку. Якщо бодай хтось здатен побити синів Японії у їхній власній грі, то це саме ми. У сімдесятих у Далласі електроніка прийде на зміну банкінгу. Згадаєте мої слова. — Він перехрестився, штрикнув пальцем у небо й додав: — Боже, благослови Техас.

Я взяв до рук прилад.

— І що ж це за «Луна» така, в якої