read-books.club » Сучасна проза » Франческа. Володарка офіцерського жетона 📚 - Українською

Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

200
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Франческа. Володарка офіцерського жетона" автора Дорж Бату. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 105 106 107 ... 114
Перейти на сторінку:

Сто років вам не писав. Як говоримо ми, маорі: «Пробачте, дядьку, засранця».

Бачу, у вас там осінь. А в нас, близько до Екватора, скоро почнеться сезон дощів. Рибалити тоді не вийде нормально аж до грудня, отож ловитиму все сміття, що пропливатиме повз пірс. А рибалити, на мій подив, доводиться часто, бо хавка тут дорога. Джой я із собою у човен більше не беру, бо вона своїм вереском і балаканиною нагадує мартина, а там, де мартини, нормальної риби немає, сам знаєш.

Сумно без неї у човні, звісно, але тут є свої плюси — вона не випускає рибу назад в океан. Я прямо в морі роблю філе, тому на берег доїжджає вже готовий продукт, і Джой нічого не залишається, як його з’їсти.

Сирої риби я їй не даю. Бо кілька тижнів тому вона схавала добрячий шматок акули. Сашимі їй захотілося, бачите. Але коли я сказав, що в акул немає сечового міхура й уся їхня сеча йде в м’ясо, то вона ригала далі, ніж бачила.

Джой узагалі дуже нерозбірлива в їжі. Притарабанила недавно шматок гнилого клоччя в брунатному слизі між двома глевкими мочалками. Я її питаю: «Джой, що це?», а вона мені: «Це гамбургер!» Гамбургер! Я їй кажу: «Таке навіть свиня не їстиме!» А вона мені: «От і не їж!» І я ще після всього цього «зануда»!

Характер в неї нестерпний. Наша з Джой подруга зустрічалася із одним британцем. Знаєш, типовий сноб із Йоркширу, витончений такий типок, довгий і сухий, як тростина. І характер у нього відповідний.

І задумав цей Голден зробити їй пропозицію. І зробив. Подарував їй перстень своєї бабусі. З діамантом, старовинний. А Кірстен, щоб ти знав, Джорджіо, це норвежка під два метри зростом. Її мама, як вагітна була, возила на собі коня разом із возом, а не навпаки.

І Кірстен, проста, як двері, держить цей тендітний перестеник двома пальцями, щоб не поламати, і питає: «Голді, ти мої пальці бачив? Чим ти думав, коли збирався мені дарувати цей перстень?! Він же мені й на мізинець не налізе!» Не оцінила, значить, широти жесту. Голден побагровів та й каже: «Тоді я цей перстень подарую Джой — он які в неї тендітні й красиві пальчики! Може, моєю нареченою буде вона?»

Уявляєш?! Я ще не встиг цьому цапові нічого відповісти, як наша красуня, що до того моменту вже встигла нормально накидатись, каже йому: «Голді, дорогенький, на кінець його собі надінь! Якраз по товщині підійде!»

Так і живемо.

Дощі, дощі, дощі й робота та тренінги по C2 V2. Готуємося до тестів і згадуємо ваші настанови. Важко нам без вас, дуже скучаємо. Ще хоч би в нас зміни збігалися, бо, коли ви прокидаєтеся, ми якраз лягаємо спати.

Але, мабуть, так і задумано — у нас має бути безперервна вахта.

Ваші Колін і Джой

* * *

— Привіт! Я Дейв. І я прийшов до вас учитися.

— Боже, дитино, та чого можна в нас навчитися?! Хіба що робити переднє сальто, правда, Франческо?

— Джорджіо, не лякай хлопчика.

— Мені сказали, що у вас весело.

— Не те слово. Якщо хочеш навчитися розбивати вікна, влаштовувати пожежі та циркові вистави, то ти прийшов за адресою.

Поздоровте мене. У мене з’явився стажер. Власне, справжній стажер. Джой і Колін, можна сказати, стажерами не були — вони проходили в нас тільки короткий тренінг. А цей у нас надовго. Ще минулого тижня до мене підійшов професор Рассел:

— Ти в курсі, Джорджіо, що в тебе з вівторка буде новий стажер?

— Так, професоре Рассел, якраз хотів із вами про це поговорити. Він не матиме доступу до багатьох функцій, у чому ж полягатиме моє завдання?

— Розумієш, Девід готується до вступу в університет. Навчіть його уявляти те, що він обраховує, щоб він за формулами бачив конкретну задачу. І найголовніше: навчи його працювати в команді.

— Працювати у команді?

— Саме так.

— Працювати в цій божевільні?

— І виживати.

— Бідолашний малюк.

«Бідолашному малюкові» 19 років. Він закінчив Academy Aerospace & Engineering у Віндзорі — навчальний заклад, що посідає перше місце в штаті і п’ятнадцяте в країні. Невисокий худорлявий підліток із великими зеленими очима. Ледь із горбинкою ніс і русяве волосся, що смішно стирчить догори. Йому б іще окуляри, і вийшов би типовий «ботанік». Девід на той рік хоче вступити в University of Florida на математику, але потрапити туди непросто, тому хлопець набирає необхідні бали, щоб вступити за програмою Florida Space Grant Consortium (FSGC). А для цього він цілий рік добровільно проведе в божевільні — у нашому Командному центрі.

— Дейве, це твоя гарнітура, — ми видали малюкові нашу штатну гарнітуру — крихітний блок із твердою прозорою трубочкою мікрофона й такою самою прозорою, але гнучкою трубочкою навушника.

— Гарнітура завжди має бути на тобі. Завжди! Навіть коли в туалет ідеш. Передавач чіпляєш собі на пояс. Нічого не займаєш — Трейсі сама заведе тебе на нашу хвилю і виведе на Г’юстон, коли буде треба. Ясно?

— Ясно. А в туалеті можна вимикати передавач?

— Боронь боже!

Першою фразою Дейва в ефірі стало: «Я бачив козла».

В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.

— Дейве, то був Льолєк. Не зважай, він завжди прискіпливий до новачків, —

1 ... 105 106 107 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Франческа. Володарка офіцерського жетона"