Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Професор, як усі вчені, трохи нудний, тому ніхто не очікував від нього такого демаршу. Я із несподіванки рохнув у мікрофон. Трейсі виглянула зі своєї скляної кімнатки в командному центрі, і навіть старший офіцер Баррел перестав гортати позаторішній випуск Playboy.

— Професоре? З п’яти кроків? Сальто? — Франческа, яка раніше займалася гімнастикою і відзначалася в юніорських змаганнях, була вражена.

— Подвійне! — додав гасу у вогонь професор.

— Не може бути!

— Що значить «не може бути»?! Не ти одна гімнастикою займалася!

— Та я, власне, й тепер… — дівчину зачепило дієслово в минулому часі.

— Так і мені, власне, ще рано на смітник історії.

— Ану давайте! — Франческа махнула рукою, зняла окуляри й сунула їх мені в кишеню форми.

— Cara mia, може не треба? Нам зараз за пульт сідати, Г’юстон…

— Джорджіо, ти переживаєш, що я не зроблю сальто вперед? Та я й назад зможу!

— Та я в тобі не сумніваюся. Але професора навіщо…

— Ти сумніваєшся, що я зроблю сальто вперед із п’яти кроків?! — наче сердитий індик, грізно заґольґав професор. — Що, в мене такий поганий вигляд?!

— Та нормальний у вас вигляд. Просто я раніше теж робив сальто, а от тепер не наважуся…

Рассел скинув брови, глузливо зміряв мене поглядом і реготнув. Я замахав руками, як півень крильми:

— Але ж я і не лізу із заявами. На відміну від деяких…

— То ти вважаєш, що я не зроблю сальто?!

— Та я взагалі нічого не вважаю. Хіба вважаю, що нам зараз потрібно працювати.

— Джорджіо, ти зануда!

— Я просто намагаюся запобігти черговій халепі, — я їх останнім часом шкірою відчував. — Але якщо ви вирішили поламати собі хребти й кінцівки, то будь ласка. Вперед! У нас вільна країна!

Ми всі вийшли в довгий коридор, укритий сіро-синім килимовим покриттям.

— Треба відійти до вікна, звідти п’ять кроків — і сальто! — оцінила ситуацію сицилійська гімнастка.

— Подвійне! — додав гімнаст-астрофізик.

Баррел розпушив вуса і взяв руки в боки. Трейсі сіла на підлогу, схрестила ноги й приготувалася до шоу. Я закотив очі.

Напарниця зняла свої розкішні туфлі від Сема Едельмана, розім’яла пальці стоп, хруснула спиною і підійшла до вікна. П’ять стрімких кроків, нахил. Упор руками. Вигин тіла. Стрибок. Ще один — і дівчина легко приземлилася на ноги, виставила одну вперед і красиво, наче птах, розкинула руки, ставши у фінальну позу.

Це було так гарно, що ми влаштували оплески. Франческа переможно труснула кучерями і всміхнулась.

Тепер була черга професора. Рассел роззувся і підійшов до вікна. У його очах я побачив ледь уловимий сумнів. «Ще можна запобігти катастрофі», — промайнуло в моїй голові, але, як завжди, надто пізно.

Рассел уже стрімко відмірював кроки. Нахил. Упор руками. І саме в той момент, коли наш наставник стояв на руках догори ногами, двері сусіднього кабінету відчинилися. Також відчинилися двері десь унизу. Перший поверх наповнився голосами. Усе відбувалось як при зйомці в уповільненому режимі. Солодко-тягуче.

Двері відчинились, і в коридор із канцелярії вийшла начальниця відділу персоналу Еліс. У лівій руці, притиснувши до грудей, вона тримала течки і величезний стос паперів. Траєкторії професора й Еліс трагічно перетнулися в точці Х, так само, як 10 лютого 2009 року об 11:55 дня в космосі перетнулися траєкторії сателіта Iridium-33 і російської військової бляшанки Космос-2251.

Мені складно уявити думки професора Рассела, коли він у себе поміж ніг побачив здивоване обличчя Еліс. Наступної миті відбулося зіткнення двох тіл на швидкості приблизно дванадцять миль на годину.

Папери фонтаном здійнялися вгору і білою рікою розтеклися по підлозі. Еліс, отримавши прискорення від стегон професора, махнула руками й завалилася на спину. Зверху на неї приземлився Рассел. Голоси чулися дедалі ближче. По сходах піднімалася ціла делегація.

— Що тут, у біса, сталося?! — полковник Ґвінн розгублено дивився поверх маленьких скелець окулярів для читання.

Командир намагався осягнути картину, що постала перед його очима: на підлозі долілиць лежала гордість авіакосмічної галузі США — професор Рассел. Правий рукав його сорочки був одірваний і теліпався десь біля ліктя, оголивши біле професорське плече, якого, незважаючи на середину літа, не торкалися сонячні промені. Біля нього, розкинувши ноги, сиділа начальниця відділу персоналу, Еліс. По праву руку від неї білим килимом лежали папери, деякі з грифом «таємно». Окулярів на Еліс не було.

— Що тут сталося? — повторив командир скоріше миролюбно, ніж сердито. — Еліс, із вами все гаразд?

— Я ще не зрозуміла, — чемно відповіла начальниця відділу персоналу. — Здається, на мене впав пан професор.

Тут у мене серце впало в шлунок. З-за лівого плеча командира базою виглядав генерал Вескотт. А за правим командировим плечем стояв літній чоловік із високим чолом і тонким орлиним носом, увінчаним тонкими металевими окулярами. Чорні очі з неприхованою цікавістю вдивлялися у незвичайну картину.

— Що за хер… що тут відбувається?! Джорджіо, Франческо! — Вескотт кинув у наш бік гнівний погляд.

Я, з окулярами напарниці в одній руці і з її туфлями в другій, знизав плечима. Франческа негайно сховалася за моєю спиною. Баррел повісив вуса й завмер, як ідол з острова Пасхи. Трейсі обережно відступила від нас на крок.

— Та це я вирішив молодість згадати, — зітхнув Рассел, потираючи щелепу. — Сальто зробити. Ох, йо… — професор побачив одірваний рукав.

— І як, вдалося? — раптом спитав чоловік в окулярах.

— Майже. Але я не очікував, що Еліс вийде…

Еліс махнула рукою.

— Це наш космічний підрозділ, — відрекомендував Вескотт. — Це офіцер Джорджіо, його напарниця Франческа, їхній наставник, професор Рассел, гуру матеріалознавства і траєкторій Національного управління з аеронавтики та дослідження космосу!

Рассел помахав рукою.

— Старший офіцер Баррел, — начальник командного центру, а це — начальник відділу персоналу, Еліс.

Повелителька особових справ, не встаючи з підлоги, широко всміхнулася. Незнайомець підійшов до Еліс і галантно простяг руку.

— Ден. Ден Меллой.

Деннел Меллой, губернатор штату Коннектикут із 2011 року власною персоною, побачив усю нашу божевільню у повному складі. У керівництва Національної гвардії штату якраз зараз мала відбутися нарада, тому губернатор приїхав на нашу базу, щоб безпосередньо взяти в ній участь. Генерал Вескотт, як заступник командира НГ з авіації, супроводжував голову штату.

І, звісно, of course! Зорі не могли не зійтись так, щоб не представити керівництву штату наш підрозділ у всій красі.

— Сальто? — перепитав губернатор Меллой. — Я бачу, ви всі в добрій фізичній формі, якщо робите сальто.

Офіцер Баррел негайно втяг живіт і викотив груди колесом.

— Я, наприклад, не наважився б, — зізнався губернатор.

— Ми приділяємо серйозну увагу фізичній підготовці, сер! — сказав Вескотт і зиркнув чомусь у мій бік.

— Кадете, у вас у підрозділі знову циркова вистава? — вже миролюбніше спитав мене генерал.

— Сер, не «знову». Вона в нас ніколи й не переривалася, сер!

Губернатор засміявся.

Коли командири з губернатором нарешті пройшли в кабінет полковника Ґвінна, Франческа підійшла до Рассела.

— Bravissimo, professore! Чудовий старт і чудовий вигин. Я впевнена, що ви б прекрасно завершили сальто!

— У тебе теж усе в порядку! Молодість перемогла!

— А я теж так можу! — подав голос офіцер Баррел. — Що тут складного?!

— Зачекайте, — саркастично сказав я. — Зараз, тільки губернатора покличу, він має це побачити!

* * *

Третій лист Коліна.

Привіт, Джорджіо і Франческо!