Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

У жовтні я замовила колиску, сповивальний столик і крісло-гойдалку, що пасувало до старих дубових паркетів. Два тижні по тому вирішила, що в дитячій кімнаті треба постелити килим. У будинку часто виникали протяги, і я уявляла, як моя малеча вивалюється з ліжечка на безжальні дошки. Поклали килим, зібрали меблі, повісили штори, і я сказала собі, що готова.

У листопаді я дійшла висновку, що неяскрава зелена фарба на стінах дитячої кімнати матиме кращий вигляд із білими смугами. Зелені й білі смуги будуть доречні як для дівчинки, так і для хлопчика, а кімната від них стане веселішою. Я купила фарбу й потрібне приладдя, та Кевін наполіг, що вагітним не можна фарбувати, й узяв мою роботу на себе. Я кволо запротестувала, та величезний живіт звів мої амбіції нанівець. Я була на тридцять другому тижні й не могла уявити себе ще гладшою чи відчувати ще більший дискомфорт. Але мені була потрібна якась справа.

Того тижня мені телефонувала Барбара, щоб дізнатись, як просувається моя наступна книжка. Мені довелося зізнатися, що вона взагалі ніяк не просувається. Я мала розповісти історію, історію кохання, не схожу на жодну іншу, але не могла уявити її закінчення. Мої слова були мішаниною з лютої муки й заперечення, і я, сідаючи за створення сюжету чи плану, щоразу рано чи пізно витріщалася з вікна, блукаючи пожовклими сторінками свого колишнього життя в пошуках Томаса. Те, що я відчувала, неможливо було відтворити словами — були тільки вдихи й видихи, невпинні повільні удари мого серця й невідступний біль розлуки.

Не маючи змоги фарбувати й бажання писати, я вирішила погуляти. Накинула на плечі рожеву кашемірову шаль і просунула ноги в чорні гумові чоботи, щоб не намочити їх, діставшись до озера. Моє волосся розвівалося в мороку серед тремтливих дерев, наче вітаючи їхнє голе віття. Тепер його не треба було приборкувати. Нікого не обходило, що воно падало мені до середини спини й закручувалося довкола обличчя. Ніхто не озирнеться на мої чорні лосини й не обуриться тим, як бавовняна туніка підкреслює набряклі груди чи облягає живіт. На березі було безлюдно. Мене не побачить узагалі ніхто.

На західну Ірландію найшла мокра передсмертна хандра осені, і трухлява імла облизувала мені щоки й висла над озером, затуляючи небо від моря, а хвилі — від піску й ховаючи обрис протилежного берега. Я стояла обличчям до озера, дозволяючи вітру здіймати та знову відпускати своє волосся, дивлячись, як туман утворює примар і рухається в ледь теплому світлі.

Я вже перестала заходити у воду. Перестала відпливати від берега човном. Вода була холодна, а мені треба було зважати на дитину, на ще одне життя, крім власного. Та я все одно щонайменше раз на день приходила виступити на свій захист перед вітром. Ковдра туману пом’якшувала повітря, і світ був тихий і потайний. Мені складали товариство лише плюскіт води та чвакання моїх чобіт.

А тоді я почула свист.

Він припинився на мить, а по тому залунав знову, ледь чутний і далекий. На причалі Доннеллі було порожньо: він завершив сезон. Із його вікон лилося світло, а з димаря виходив струмінь диму, зливаючись з імлистим небом, але вздовж берега нічого не ворушилося. Свист лунав не на землі, а у воді, наче в тумані ховався якийсь дурний рибалка.

Звук посилився, надходячи разом із припливом, і я пішла на нього, чекаючи, коли невідомий закінчить свою мелодію. Вона затремтіла й урвалася, і я зачекала на наступний виступ. Його не діждала, тож стиснула губи й закінчила пісню за нього. Вийшло тихо, з придихом і трохи фальшиво. Та я впізнала в тій пісні мелодію.

Ні вітер, ні прибій не зміг забуть

Його діянь повік.

— Томасе!

Раніше я також кликала його. Викрикувала його ім’я над водою, доки не захрипала й не зневірювалася. Та я покликала знову.

— Томасе!

Його ім’я небезпечно зависло в повітрі, важке й тужливе, а тоді затремтіло й упало, занурившись у воду, як камінь. Озеро пошепки відповіло знекровленими вустами — повільно, виспівом: «То-ма-се, То-ма-се, То-ма-се».

Спершу з’явився ніс човна, що то виникав у полі зору, то зникав із нього. Озеро грало в піжмурки. Ось він знову тут. Ближче. Хтось упевнено веслував. Весло штовхали й відпускали у воді, неначе перекривляючи стишену ласку, і звук його імені обернувся на звук його голосу: «Гра-фи-не, гра-фи-не, гра-фи-не».

Відтак я побачила його. Картуз, широкі плечі, твідове пальто та світлі очі. Світло-блакитні очі, що пильно зазирнули в мої. Він вимовив моє ім’я, тихо, вражено, тимчасом як маленький червоний човник розітнув туман і ковзнув до берега, опинившись так близько, що я почула, як чиркнуло по піску весло.

— Томасе!

Тоді він підвівся, скориставшись веслом, як венеціанський гондольєр, а я впала на коліна на кам’янистому березі, вигукуючи його ім’я. Маленький човник проштовхнувся до берега, і Томас вийшов на суходіл, відкинув весло й зняв картуза. Притиснув його до грудей, наче збентежений кавалер, що прийшов у гості. Його темне волосся було злегка посріблене, а в кутиках очей зібралися нові зморшки. Але це був Томас.

Він завагався, стиснувши зуби, і в його очах відобразилося благання, наче він не знав, як зі мною привітатись. Я спробувала підвестися, піти до нього, а він раптом опинився поруч, підхопив мене і пригорнув до себе. Між нами опинилась наша дитина в моєму животі, а Томас зарився обличчям мені у волосся. Якусь мить ми не розмовляли: нам відібрало мову й чуття від печіння в легенях і шаленого стукоту сердець.

— Як так вийшло, що я втратив одинадцять років, а ти взагалі не постаріла? — вигукнув він у мої кучері. До його радості домішалася туга. — Це моя дитина чи тебе я теж утратив?

— Це твоя дитина, і ти ніколи мене не втратиш, — заприсяглась я, гладячи його по голові й торкаючись його обличчя. Руки в мене були такі ж безтямні, як серце. Томас огорнув мене, перебував так близько, що я відчувала кожен його подих, але цього було замало. Шаленіючи, боячись, що я прокинуся, не поцілувавши його на прощання, я наблизила Томасове лице до свого.

Він був такий реальний і так дивовижно знайомий. Шерехатість його щік, дотик його губ, смак його вуст, сіль його сліз. Він цілував мене, як уперше й кожного наступного разу, викладаючись повністю й геть не стримуючись. Але цей поцілунок був присмачений тривалою розлукою й новою надією, і