Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Ти залишилася в Ірландії, — важко видихнув він, провів губами по моїх щоках, носу й легенько торкнувшись ними кінчика мого підборіддя, а пальцями обхопивши обличчя.

— Одна людина якось сказала мені: ті, хто їде з Ірландії, не повертаються ніколи. Мені була нестерпна думка про те, що я ніколи не повернуся. Тож я залишилась. А ти залишився з Оїном, — приголомшено вимовила я.

Він кивнув із таким виразним і палким поглядом, що з моїх очей потекли сльози, скрапуючи йому на долоні.

— Я залишався, доки він не сказав мені, що настав час піти.

***

Дванадцятого липня 1933 року, наступного дня після вісімнадцятиріччя Оїна, Томас зняв маленький червоний човник із крокв у своєму сараї й поклав у маленьку валізу скриньку із золотими монетами, комплект запасного одягу й кілька світлин. Він подумав, що йому може знадобитися якась річ, що належатиме мені 2001 року, щось таке, що спрямовуватиме його шлях, і засунув у кишеню діамантові сережки, які я продала містерові Келлі та які він викупив наступного дня після того, як я їх заставила. Він мав порожню урну, у якій колись лежав Оїнів попіл, і знав вірша, який я процитувала того дня на озері, — вірша Єйтса про фейрі й політ на вітрі.

Але Томас був певен, що діаманти, порох і слова про фейрі не змінять геть нічого. По суті, він просто ловив попутку до 2001 року. Його човен, повернувшись до озера, негайно поплив додому, линучи крізь віки, розсікаючи воду та прикликаючи туман. Оїн бачив, як він зник.

Ми залишили човен на березі; весло лежало в піску, а озеро — позаду нас. Томас був ошелешений, але не боявся. Валізу він ніс в одній руці, а картуза знову насунув на голову. Я сумнівалася, що Томас сильно зміниться, хай у якому десятилітті житиме. Він терпляче чекав одинадцять років, два місяці та двадцять шість днів. Боявся, що я зникну, що йому доведеться шукати мене в незнаному світі й за океаном. Він очікував, що знайде досить дорослого сина чи доньку — якщо взагалі нас знайде. А що, як час віднесе його туди, куди він не хоче, і він усе втратить? Легенда про Нів та Ойшіна повторювалася.

Та все ж він прийшов.

13 листопада 2001 року

Я прибув у п’ятницю, дев’ятого листопада 2001 року. Одинадцять років, два місяці та двадцять шість днів стиснулися до ста тридцяти чотирьох днів. Десять місяців, які Енн провела в 1921–1922 роках, із її поверненням скоротилися до десяти днів. Я спробував розплутати цю головоломку, та це все одно що намагатись осягнути розумом створення всесвіту. Вчора я десять хвилин вивчав дитячу іграшку в універмазі «Лайонс» — та крамниця досі існує! Споглядаючи розтягування та стискання тієї іграшки (Енн назвала її «слінкі»), я почав сприймати час геть інакше. Можливо, він закручується чимраз ширшими (чи вужчими) колами, що лягають численними шарами й оточують наступні кола. Я розкинув руки якомога ширше, витягуючи кільця «слінкі», а тоді склав руки докупи, сплющивши його між долонями та здивувавшись. Енн наполягла, що купить мені цю іграшку.

Свою нову теорію стосовно часу та іграшок я роз’яснив їй учора вночі, коли ми лежали в її розкішному ліжку. Воно величезне, та ми все одно спимо «ложечками»: її спина тулиться до моїх грудей, а голова лежить під моїм підборіддям. Я не можу перестати її торкатись, а вона страждає від такої самої невпевненості. Ми ще довго будемо нездатні витримати якусь розлуку. Я був у душі (стільки гарячої води витікає на такій чудовій швидкості!), а за кілька хвилин вона з ніяковим поглядом і рожевими щоками долучилася до мене.

«Я боялась… і не хотіла бути сама», — сказала вона. Їй не треба було ні пояснювати, ні вибачатися. З нею я зробив ще одне відкриття. Душ — це чудово, і на те є чимало різних причин. Але гаряче водопостачання, схоже, має свою межу.

Після поїздки до Слайґо я почав цінувати Енн трішки більше, якщо таке можливо. Не уявляю, який страх вона відчувала першого разу, намагаючись зорієнтуватися в новому світі (й новому одязі) та прикидаючись людиною, яка до нього звикла. Врешті ми придбали гардероб, доволі схожий на мій старий одяг. Картузи із загостреними козирками, білі сорочки на ґудзиках і штани не вийшли з моди. Вийшли з моди підтяжки. Жилети. Але Енн каже, що цей стиль мені личить і я можу ходити в чому заманеться. Я помітив, що вдягаюсь як старигани. Та я і є стариган — старший навіть за Мейв, яка сприйняла все це навдивовижу легко. Сьогодні ми завітали до неї в гості. Годинами розмовляли про роки, які я пропустив, і близьких, яких тепер немає. Перш ніж ми пішли, я обняв її й подякував за дружбу з Енн тепер і тоді.

Енн збирається записати нашу історію. Я спитав, чи можу обрати ім’я для свого персонажа, і вона сказала, що так. Ще Енн хоче, щоб я обрав ім’я нашій дитині. Якщо це хлопчик, він буде Майклом Оїном. Вигадати ім’я дівчинці мені було важче. Я не хочу, щоб вона звалася на честь минулого. Вона буде людиною майбутнього, як її мати. Енн каже, що її, можливо, варто назвати Нів. Я на це розсміявся. Нів — одне з найдавніших імен в Ірландії. Нів, принцеса Тір на Ноґу, Краю Молодих. Але, можливо, це доречно.

Енн навіть вродливіша, ніж я запам’ятав. Я не казав їй про це — гадаю, жінки не люблять порівнянь навіть із собою колишніми. Її волосся розкішне. Тут вона не намагається його контролювати, і воно закручується з відвертою й радісною нестримністю, закручується так, як Енн кохається. Вона сміється зі свого живота, який зростає, зі своїх набряклих грудей, із того, як ходить перевальцем і не бачить пальців у себе на ногах, але мені тільки й хочеться, що дивитися на неї.

Уранці ми поїдемо до Дубліна. Енн каже, що рано чи пізно ми побачимо разом усю Ірландію. Я впізнаю стару Ірландію під новою одіжжю. Вона, Ерен, не надто змінилась, а дивлячись на озеро та вдивляючись у пагорби, я бачу, що вона не змінилася зовсім.

У Дубліні мені може бути тяжко. Протягом десяти років після Мікової смерті я туди майже не повертався. Мік чигав за кожним рогом, а я не мав