Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Отак рукопис «Двох братів» нарешті потрапив до рук Емі, і Фергюсон, сидячі в своїй колишній кімнаті з дівчиною, яка спала тепер в його колишньому ліжку, розмовляв з Емі, поки дорослі готували їжу на кухні якраз під ними. Перш за все вони обговорили свої поточні амурні справи (Фергюсон запав на дівчину, яку звали Лінда Флегг і яка відмовила йому, коли він запросив її у п’ятницю до кінотеатру, а Емі покладала свої сподівання на хлопця, якого звали Роджер Сеслоу і який начебто натякнув, що має до неї симпатію – якщо вона вірно зрозуміла його натяк). Потім поговорили про брата Джима, першокурсника Массачусетського технологічного інституту й колишнього опорного гравця баскетбольної команди в старших класах середньої школи, про те, наскільки вразив його скандал з договірними матчами в університетській баскетбольній лізі, коли спортивні ділки підкупали гравців за кілька сотень доларів, а самі заробляли на них десятки тисяч на тиждень. В нашій країні все є предметом змови, сказала Емі. Телевізійні вікторини, баскетбольні ігри вузівських команд, ринок цінних паперів, політичні вибори, але Джим був надто наївним, аби це розуміти. Може, і так, погодився Фергюсон, але Джим був наївним тому, що вбачав у людях найкраще, а це, на його думку, є хорошою рисою, одною з тих, якими він захоплювався в Еминому братові, і щойно Фергюсон промовив слово «захоплюватися», як розмова змістилася до іншої теми: до твору, який їм задали написати для конкурсу, котрий мав відбутися в січні. Тема твору називалася «Людина, якою я захоплююся найбільше». В конкурсі мусив взяти участь кожен учень сьомого, восьмого та дев’ятого класів, і призами мали бути відзначені найкращі троє творів з кожного із трьох класів. Фергюсон спитав Емі, чи визначилася вона, ким захоплюється найбільше.

– Авжеж визначилася. Бо вже час. Нам треба здати твори третього січня.

– Не змушуй мене вгадувати, бо все одно не вгадаю.

– Емма Голдман.

– Я десь чув це ім’я, але знаю про неї дуже мало. Практично нічого.

– Я також про неї нічого не знаю, але мій дядько Гіл подарував мені її біографію, і я в неї просто закохалася. Емма Голдман – одна з найвеличніших жінок в історії людства. (Коротка пауза). А ви, містере Фергюсон? Маєте якісь думки?

– Джекі Робінсон.

– А, бейсболіст, – сказала Емі. – Зрозуміло. Але ж він, мабуть, не просто якийсь пересічний бейсболіст?

– Він – чоловік, який змінив Америку.

– Що ж, непоганий вибір, Арчі. Вперед. Бажаю удачі.

– А мені потрібне твоє благословення?

– Авжеж потрібне, дурненький.

Вони розсміялися, а потім Емі скочила на ноги й заявила:

– Ходімо вниз, на кухню, я голодна як вовк.

У вівторок Фергюсон вийшов забрати пошту й знайшов у скриньці листа, принесеного кимось самотужки – без марки, без адреси, просто його ім’я через усю сторінку. Текст листа був лаконічним:

Любий Арчі!

Я тебе ненавиджу.

З любов’ю, Емі.

П. С. Оповідання віддам завтра. Хочу іще трохи поспілкуватися з Хенком та Френком, перш ніж відпустити їх назад до тебе.

Батько повернувся додому п’ятого січня. Фергюсон сподівався почути від нього що-небудь про оповідання, бажано дещо більше, аніж просто вибачення за те, що його не прочитав, але батько не сказав нічого. Не сказав він нічого про оповідання й наступними днями, тому Фергюсон виснував, що батько його просто загубив. Оскільки до того часу Емі вже повернула йому оригінальний текст, втрата копії була малозначущою. Значущим було те, що, батьку, схоже, було абсолютно байдуже до такої неважливої штуки, як синівське оповідання, а оскільки Фергюсон вирішив в жодному разі не згадувати про свій опус, допоки батько не заговорить про нього першим, то ця справа з неважливої перетворилася на вкрай важливу, і з плином часу її важливість зростала все більше й більше.

3

3.1

Був біль. Був страх. Було збентеження. Двоє незайманих позбавляли один одного цноти, маючи лише дуже приблизне уявлення про те, що вони будуть робити, і вся їхня підготовка полягала в тім, що Фергюсон примудрився роздобути пачку презервативів, а Емі, знаючи про кров, яка неминуче мала з неї вилитися, підстелила під простирадло на своєму ліжку коричневий банний рушник – то була пересторогу, підказана невмирущими старими легендами, котра, в кінцевому підсумку, виявилася непотрібною. Була радість, був екстаз усвідомлення своєї повної наготи наодинці удвох, вперше після отого випадку в дитинстві, коли вони, двоє малюків, вистрибували голяка на матраці; була можливість вперше доторкнутися до кожної часточки тіла один одного, було запаморочення від дотику оголеної шкіри до оголеної шкіри. Коли ж їхнє збудження сягнуло піка, постала проблема переходу до іншої стадії, йому було боязко вперше проникати в іншу людину, а їй було боязко відчувати це проникнення; в перші секунди Емі напружилася, бо їй було боляче, а Фергюсон впав у розпач через те, що він спричинив той біль, тому вони уповільнилися, вийшли один з одного й взяли трихвилинний тайм-аут. Потім Емі вхопила Фергюсона за причинне місце і наказала почати знову: «Візьми й зроби, Арчі, за мене не хвилюйся, просто роби те, що треба», і Фергюсон зробив те, що треба, усвідомлюючи, що не може не турбуватися про Емі, але водночас розуміючи, що межу все ж таки треба перетнути, що слід скористатися нагодою, яка їм випала, а Емі, попри біль, який неначе розривав її навпіл, розсміялася, коли все скінчилося, розсміялася своїм гучним сміхом і мовила: «Я така щаслива, що мені хочеться померти».

То був дивний уїк-енд. Жодного разу не покинувши квартири, вони сиділи на дивані й дивилися по телевізору, як Ліндона Джонсона приводили до присяги на посаду президента, як Освальда відправляли до в’язниці в заляпаній кров’ю футболці, як він протестував перед телекамерами, заявляючи, що його просто підставили, що він – «маріонетка» (це слово Фергюсон відтоді завжди асоціюватиме з хирлявим молодиком, котрий вбив Кеннеді самотужки – або не вбив?), дивилися коротку паузу між новинами, під час якої оркестр грав реквієм з «Героїчної симфонії» Бетховена, дивилися похоронну процесію, яка рухалася вашингтонськими вулицями у неділю, і під час якої Емі схлипнула, побачивши коня без вершника, дивилися, як Джек Рубі, прослизнувши до відділку далласької поліції, встрелив Освальда у живіт. Ірреальне місто. Цей рядок з Еліота раз по раз вибухав у свідомості Фергюсона протягом тих трьох днів, коли вони з Емі поволі повиїдали на кухні всі харчі – яйця, телячі відбивні, порізану шматками індичку, сир, консервні банки