Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

Кроулі сказав Джорджеві, що вони з генералом Тафто зупинилися в «Hôtel du Parc», 178 і Джордж узяв з нього слово, що він скоро навідається до них.

- Шкода, що я не зустрів вас три дні тому,- мовив Джордж.- Я давав обід у ресторані... було дуже приємно.- Лорд Голодвірс з графинею і леді Бланш виявили нам честь і пообідали з нами. Дуже шкода, що вас не було.

Давши цим взнаки, що він претендує на становище світської людини, Осборн попрощався з Родоном, який поїхав алеєю доганяти своїх високопоставлених супутників. Джордж і Доббін знов зайняли місце обабіч карети Емілії.

- Який той герцог красень! - зауважила місіс О’Дауд.- Уелслі 179 й Мелоні - родичі, але я, звичайно, й гадки не маю відрекомендовуватись, хіба що його вельможність сам згадає про наші родинні зв’язки.

- Він чудовий воїн,- мовив Джоз, почувши себе куди впевненіше, коли та велика людина поїхала.- Хто ще коли вигравав таку битву, як під Саламанкою? Га, Доббіне? А де він навчився такого мистецтва? В Індії, голубе! Джунглі добра школа для генерала, не забувайте цього. Я його також колись знав, місіс О’Дауд, на одній вечірці в Думдумі ми обидва танцювали з міс Катлер, дочкою того Катлера, що в артилерії… Гарна з біса дівчина!

Поява високих осіб стала темою їхньої розмови під час прогулянки й за обідом, коли всі вони зібралися їхати в оперу.

Усе було майже таке, як у добрій старій Англії. Театр був повний знайомих британських облич і туалетів, якими давно вже прославилися британські жінки. Місіс О’Дауд посідала серед них не остане місце: на чоло в неї звисало кучеряве пасмо волосся, а її ірландські діаманти й жовті самоцвіти затьмарювали, на її думку, всі оздоби, які лише були в театрі. Її присутність була для Осборна нестерпною, але вона приходила на всі розваги, коли чула, що там будуть її молоді приятелі. Їй не могло б ніколи спасти на думку, що вони не в захваті від її товариства.

- Вона була для тебе корисна, люба моя,- сказав Джордж дружині, яку міг з чистим сумлінням залишати саму, коли поряд була місіс О’Дауд.- Але як добре, що приїхала Ребека! Тепер ти будеш бавити час із нею, і ми можемо спекатися цієї клятої ірландки.

Емілія нічого не відповіла на це. І звідки нам знати, що вона подумала?

Загальний вигляд Брюссельського оперного театру не справив великого враження на місіс О’Дауд, бо він не був такий гарний, як театр на Фішембл-стріт у Дубліні, і французьку музику, на її думку, не можна було порівняти з мелодіями її вітчизни. Всіма цими враженнями вона дуже голосно ділилася з друзями, самовдоволено обмахуючись великим рипучим віялом.

- Родоне, любий, хто та кумедна жінка, що сидить з Емілією? - запитала дама в ложі навпроти (вона наодинці майже завжди була ласкавіша з чоловіком, ніж у товаристві).- Не бачиш хіба, ота з чимось жовтим на капелюшку, в червоній атласній сукні і з великим годинником?

- Поруч із тією гарненькою жінкою в білому? - спитав середнього віку джентльмен з орденами в петельці, в кількох жилетах і з великою накрохмаленою краваткою.

- Гарненька жінка в білому - це Емілія, генерале. Ну й розпусник же ви, завжди помічаєте всіх гарненьких жінок!

- Тільки одну, присягаюся! - вигукнув захоплений генерал, а дама легенько вдарила його великим букетом, що був у неї в руках.

- Та це ж він! - мовила місіс О’Дауд.- І букет той самий, що він купував на квітковому ринку.

Коли Ребека впіймала погляд Емілії, вона знов зробила свій невеличкий маневр з поцілунком, а місіс О’Дауд, думаючи, що це вітаються з нею, відповіла найчарівнішою усмішкою, що змусила бідолашного Доббіна пирхнути й вискочити з ложі.

Після закінчення дії Джордж відразу вийшов, щоб засвідчити свою пошану Ребеці в її ложі. В коридорі він зустрів Кроулі й перемовився з ним кількома фразами про події останніх двох тижнів.

- Ну що, з моїм чеком усе гаразд? - із змовницьким виглядом запитав Джордж.

- Так, голубе,- відповів Родон.- Я залюбки дам вам відігратися. А як батько, подобрішав?

- Ще ні,- відповів Джордж,- але напевне подобрішає. Та я маю і свої гроші, по матері. А ваша тітка зласкавилась?

- Подарувала мені двадцять фунтів, клята стара скнара. Коли ми зустрінемося? Генерал у вівторок не обідає вдома. Може, прийдете? А ще скажіть Седлі нехай зголить вуса. На якого біса цивільному знадобилися вуса і ті ідіотські шпури на куртці? Ну, бувайте! Постарайтесь прийти у вівторок.- І Родон пішов з двома чепуристими молодими офіцерами, що, як і він, були в штабі генерала.

Джорджа не дуже втішило, що його запросили на обід саме тоді, коли генерала не буде вдома.

- Я піду засвідчити свою пошану вашій дружині,- сказав він.

- Гм… Як хочете,- відповів Родон і спохмурнів.

Обидва молоді офіцери промовисто перезирнулися. Джордж залишив їх і гордо пішов коридором до тієї ложі, де сидів генерал, заздалегідь вирахувавши її номер.

- Entrez! 180 - почувся дзвінкий голосок, і наш приятель опинився перед Ребекою, яка схопилася, плеснула в долоні й простягла йому обидві руки, так зрадівши, що побачила його.

Генерал з орденами в петельці похмуро глянув на прибульця ніби хотів запитати: «Хто ви такий, хай би вас чорти забрали?»

- Дорогий капітане Джордже! - в захваті вигукнула Ребека.- Як добре, що ви нагодилися! Ми тут з генералом нудимося tête-à-tête. Генерале, це мій капітан Джордж, про якого я вам розповідала.

- Справді? - мовив генерал, ледь вклонившись.- А з якого ви полку, капітане Джордже?

Джордж назвав *** полк; як би йому хотілося, щоб це був якийсь відомий кавалерійський корпус!

- Ви, здається, недавно повернулися з Вест-Індії? І не воювали в останній війні? Ви тут розквартировані, капітане Джордже? - бундючно допитувався генерал, міряючи його вбивчим поглядом.

- Не капітан Джордж, темна ви людина, а капітан Осборн! - поправила його Ребека.

Генерал сердито позирав то на неї, то на Джорджа.

- Невже капітан Осборн? Родич Осборнів із Л.?

-