Читати книгу - "Ліки від страху"

— Чому? — не зрозумів я. — Адже він, за вашими розрахунками, за три роки тисяч п'ятнадцять міг зібрати?

— І навіть більше. Але з ним номер не пройде.

— Справді?

— Раніше в кіно куркулів показували. З сокирою і з обрізом, у кожусі. Отакий це чоловік, жахливий. У нього на обшуці ні копійки не знайшли ваші-та. Стіл кульгавий та іржаве ліжко — от і весь маєток. І люди всі, цеховики, знали, що він за копійку вдавиться, чи, краще сказати, іншого вдавить.

— Ясно. Далі…

— Далі комірник Хазанов. Оцей уже ближче до діла-та. Я зайвого не скажу, але він не тільки нашому цехові допомагав, ще й від інших користувався. У нього копійка мусить бути, за всіма розрахунками. Тепер експедитори: Єськін, Танцюра. За описом з них одержали мало, щось тисячі по півтори. Виходить, заначка мала лишитися, хлопці вони акуратні, пили з розумом… — Рамазанов знову усміхнувся, очі його потеплішали: — На мої здебільшого. Та я не заперечував: помічники вони були добрі й хлопці чесні.

— Лишаються сьома і двадцять перша крамниці, — сказав я, зазираючи в рамазановські записи.

— Так, це були серйозні купці, — відізвався Рамазанов з жалем. — По сімсот-вісімсот карбованців на місяць від нас тільки мали. Плюс іще дещо, про що говорити зараз-та по варто…

— Чому ж не варто? — по інерції спитав я.

— Тому, що ми заразза вами іншою справою займаємось, а те — не ваша парафія.

— Ага, — швидко збагнув я. — То що ж купці?

— Сьомий відпадає, — задумливо сказав Рамазанов. — Подружжя Абрамових згоріли дотла ще при обшуку: у них усе до копієчки вдома було, все й вигріб товариш Савостьянов. Камінчиків там скількись-та, діамантиків, у банці з сіллю тримали, і то знайшли. Словом, не тільки те, що з нами заробили, але й за все життя трудове назбиране-та…

— Лишається, виходить, двадцять перша. Липкін там був завідуючий.

— Ага. Великого розуму чоловік Липкін, — твердо, шанобливо сказав Рамазанов. — Я б на місці цих шакалів до нього подався…

— Лишається одне питаннячко нез'ясоване, — сказав я. — З Понтягою. Він що, добре у вас брав?

— Та де там! — Рамазанов кисло скривився. — Я що, поки ми розмовляли, все думав: чому саме його на розгін узяли? Лише потім збагнув…

— Що саме?..

— Була в нас давно одна історія. Дав я йому якось партію товару з нашого складу, самовивозом. Не знаю, чи злякався він, чи ще щось, тільки оприбуткував він нам трикотаж, не став його наліво гнати. Ну, як кажуть, біс із ним. Тільки поповзла після цього, не знаю вже від кого, чутка, що я через Понтягу-та великий товар збуваю, від компаньйонів таємно. Ну, собі в кишеню. Скандал вийшов, Обоїмов мені в Сандунах пивною пляшкою мало по голові-та не врізав. Я йому довів, звичайно, діло-та нескладне, він і заспокоївся, а на решту нам начхати було… От, видно, ця чутка й спрацювала…

— Ясно…

Я квапливо заповнював протокол допиту; Рамазанов, спохмурнілий, задумливий, тоскно дивився у вікно, з якого видно було зелений парк лікарні, нову червоноцегляну огорожу, яку навіщось зводили довкола нього, небо, вкрите бурими клаптями хмар.

Подзвонив Савостьянов: по Рамазанова приїхав слідчий прокуратури. У дверях Рамазанов зупинився, довго дивився на мене, видно, щось сказати хотів, але нічого не сказав, губи його якось жалібно скривились, він махнув рукою і ступив за двері — у неволю, від якої він так відчайдушно переховувався, до якої сам присудив себе, до якої підштовхнули його розгінники; у ній минатимуть тепер довгі прикрі роки…

Я мало покладаюсь на випадкову удачу: якщо в шапці лежить п'ять квиточків і на одному з них написано «водити», я витягаю саме його; успіхи, яких я будь коли досягав, були наслідком старанності й працелюбства. Та цього разу випадок полегшив мені роботу, різко скоротивши кількість можливих варіантів. Експедитор Єськін перед арештом був неодружений, постійних зв'язків не мав, тому його кімнату було опечатано, а після суду передано сторонній людині. Розгінникам на його квартирі робити було нічого. А Степан Танцюра, як з'ясувалося, взагалі був прописаний не в Москві, а в області, в квартирі брата, з яким — з готовністю доповів мені дільничний інспектор — були у них «вкрай ворожі стосунки, які доходили до рукоприкладства». Суха довідка райміліції повідомляла, що «С. І. Танцюра виписаний із зазначеної площі в зв'язку з арештом по кримінальній справі».

У комірника Хазанова ситуація була дещо складнішою: у нього в Москві лишились і сім'я, і квартира, і, за розрахунками Умара Рамазанова, добра монета. Проте люди, котрі знали про таку тонку річ, як існування. Пачкаліної, — Обоїмов зовсім не рекламував цей зв'язок, — безумовно, мали б знати й прийняти до уваги дружбу між Рамазановою і Хазаповою. А отже, і врахувати, що Рамазанова попередить подругу про наліт.

Звичайно, зухвалість розгінників могла виявитись сильнішою від логіки, і про це належало пам'ятати. Та все ж варіант з Хазановим лишився запасним. Головним кандидатом на черговий розгін був великого розуму чоловік — Липкін.

… Напередодні увечері Йоганн Фробен приїхав з книжкового ярмарку у. Франкфурті, де уклав кілька вигідних оборудок, і, частуючи нас вечерею, був веселий, благодушний і сповнений найрайдужніших планів та надій. Він називав мене своїм воскресителем і обіцяв тверду підтримку в магістраті, серед найснльніших і найповажніших громадян Базеля.

А вранці, коли слуга приніс йому в спальню умивання і пошту, Йоганн Фробен не дихав, давно захолов, і болісна гримаса — слід останнього жахливого болю — спотворила його тонке і розумне обличчя.

Місто тужило за своїм достойним сином — жалоби дотримувались і ті, кому при житті він був ненависним. Важкими мідними гирями надали з неба на притихлих людей удари похоронного дзвону, і гіркота моя була нестерпною, бо ж світлий смуток за другом, який пішов навіки, був опоганений ворогами: чумними щурами побігли містом чутки, нібито я отруїв чаклунським зіллям покровителя і захисника свого.

І