Читати книгу - "Ліки від страху"

— Щоб убити змію, коран дозволяє мусульманинові навіть перервати молитву… — сказав Умар Рамазанов глухо, і в його примружених, трохи зизуватих очах клубочилася така ненависть, що мені стало трошечки не по собі. — Я не збираюся лукавити, натякати, що здався через муки совісті. Хоча й шкодую про те, що так завівся тоді, зупинитися не міг. Усе здавалося: ось заокруглю свій «пакет» до десятки — перестану. Потім — до четвертака… Не встиг.

Говорив Рамазанов швидко, і, коли хвилювався, в його мові прохоплювалася зрідка часточка «та», за якою вгадувалося казанське походження. Я не перебивав, бачачи, що йому треба виговоритись.

— З вашим братом міліцією у нас стосунки виникли, так би мовити, законні, — вів далі Рамазанов. — Ваше-то діло — ловити, наше — ховатися. Але ці ш-шакали… ух, шакали. Лежачого б'ють, на горі наживаються, у діток малих шматок з рота-та забрати, видерти хочуть… Ш-шакали! Гаразд, — рішуче перервав він сам себе, — хотів з ними розквитатись, не своїми руками-та, хай вашими. — І востаннє скрушно зітхнув, наче схлипнув. — Макітра моя дурна, задрочена не доварила, що коли в Кратово до мене ці шакали прошвендяли, то вже тут-та догадаються приглянути, куди я попрямую. А я на Петровку пішов! Гаразд, чим можу бути вам корисний?

Я про всяк випадок уточнив;

— Отже, нікого з шантажистів ви не знаєте?

Рамазанов розвів руками:

— Уперше в житті побачив. Та й навряд чи хто із знайомих-та до мене б поткнувся… — Він сказав це без будь-якого притиску, але, дивлячись на його вузьке, гостре, дуже контрастне обличчя, владні жовна на вилицях, шалені відблиски в очах, я подумав, що досвідчені люди постереглися б, мабуть, так уже безцеремонно залякувати його.

— Тоді давайте станемо на їхнє місце, — сказав я, і Рамазанов здивовано подивився на мене. Я пояснив: — Давайте прикинемо розклад у цій справі. Тоді ми зможемо влаштувати вам зустріч. Наступного разу.

Рамазанов зрозумів.

— Питання номер один, — сказав він. — Кого з нашої братії є сенс шарашити? Тобто в кого можна добре поживитися?

— Чудово.

— Якщо не секрет, скажіть, будь ласка, кого вони вже прокатали… Крім мене, я маю на увазі.

— Не секрет. Крім вас, вони зробили самочинний обшук у Обоїмова…

— Як?! — скинувся Рамазанов. — Адже Рашида… — Він завагався був, потім махнув рукою, криво усміхнувся: — Рашида зразу ж попередила його дружину… М-м-м…

Я зрозумів, що про всяк випадок він не хоче говорити про Пачкаліну, і допоміг йому:

— Вони обшукали його коханку, Катерину Пачкаліну. І мали добрий навар, між іншим.

— Ясно, — кивнув Умар. — Ясно. Це хтось-та близький наводить. Внутрішній наш. Але хто?..

Це питання так захопило його, що він, здавалося, забув про моє існування, дивився крізь мене, примружившись, щось шепотів, загинав пальці на руці, поки вони не склалися в жилавий кулак, побурілий від напруження.

— Давайте разом думати, Умаре Шарафовичу, — сказав я. — Це ефективніше буде.

— Ага, — хитнувся він. — Ще когось пограбували?

— Понтягу.

— Понтягу?! — Рамазанов не міг приховати здивування. — Дивно, дивно… А ще кого?

— Поки що все. Тобто всі, якщо тільки хтось із потерпілих не приховав від нас цього факту.

— Тоді слухайте. Я, власне, мало що нового-та скажу, все загалом уже пройшло по кримінальній справі, але є деякі подробиці… ну, деталі, сказати б. Вони можуть знадобитися… Дайте аркуш паперу-та.

Я дав Рамазанову аркуш, і він почав старанно щось писати й креслити на ньому, а я тим часом узявся оформляти анкетну частину протоколу допиту. Невдовзі він закінчив свої записи і сказав:

— Ви із справи знаєте, звичайно, що ми одержували від завскладом Хазанова сировину по завищеній калькуляції і в своєму цеху гнали «лівий» трикотаж — здебільшого дамські костюми-трійки й олімпійські тренувальні костюми. Товар-та дорогий, півсотні трійок за місяць та стільки ж олімпійських — ось тобі й на десять косарів, по-нашому, ну, на десять тисяч, скажімо. Реалізацією займалися шість крамниць, товар туди й гроші звідти доставляли наші агенти — Єськін і Танцюра. Крамарям належало тридцять відсотків з ціни…

— Тобто три тисячі, — уточнив я. — По п'ятсот на магазин.

— Не поспішайте, інспекторе. Вони не порівну одержували-та. А саме: сьомий і двадцять перший мали по сімсот п'ятдесят на місяць, п'ятдесят другий — п'ятсот, тридцять перший і дев'ятнадцятий — по чотириста і сотий — двісті…

Зараз, поринувши в розрахунки і обчислення, Рамазанов трохи заспокоївся, погас тривожний рум'янець на вилицях, він перераховував швидко, точно, діловито:

— Бухгалтер, начальник цеху Лисоіваненко і Ремезов одержували по два проценти з усього доходу, по двісті, виходить, разом шістсот плюс двічі на місяць ресторан від пуза… Далі. Бригадирові Біловолу і комірникові Хазанову — по п'ять відсотків, по п'ятсот, виходить. І по стільки ж Єськіну й Танцюрі…

— Ви хочете з'ясувати, хто, так би мовити, багатий? — спитав я.

Рамазанов усміхнувся:

— Я й так знаю, хто багатий. Я хочу з міркувань цих пройдисвітів з'ясувати, хто, по-їхньому, повинен бути багатий-та.

— Резонно, — погодився я. — І що?

— Дивимось на список. І викидаємо бідних. Це бухгалтер Рижков, Лисоіваненко, Ремезов. По магазинах: п'ятдесят другий, тридцять перший, дев'ятнадцятий, сотий…

— Нічого собі бідні! — обурився я. — Ці крамарі по чотириста — п'ятсот карбованців на місяць гребли! І це не рахуючи зарплатні!

— Я просив вас не поспішати, громадянине Тихонов, — сухо сказав Рамазанов. — Зразу видно, що ви діло-та до пуття не знаєте. У цих магазинах на наш товар було по три, а в п'ятдесят другому — чотири компаньйони. Навар якраз на шашличну та на Сандуновські лазні.

Я знизав плечима, а Рамазанов миролюбно сказав:

— Краще розберемося з рештою-та. Бригадир, припустимо, Біловол. Якщо ці шакали його хоч трохи знають,