Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Доволі неприємно, еге ж? — розвернувшись, я побачив, що за мною стежить Елодін. — Насправді я здивований, що ти помітив. Це мало хто помічає.

Ця кімната була однозначно краща, ніж в Алдера Віна. У ній було ліжко з балдахіном, м’який диван, порожня книжкова шафа й великий стіл із кількома стільцями. Найбільше привертали увагу величезні вікна, що виходили на галявини й сади. За стінами я побачив балкон, але вийти на нього, здавалося, було неможливо.

— Подивись-но, — сказав Елодін. Він узяв один дерев’яний стілець із високою спинкою, підняв його двома руками, розкрутив і з усієї сили жбурнув у вікно. Я зіщулився, але замість оглушливого дзенькоту пролунав лише глухий звук — поламалося дерево. Стілець упав на підлогу розтрощеною купкою деревини впереміш з оббивкою.

— Колись я робив це годинами, — зізнався Елодін, глибоко вдихнув і з ніжністю оглянув усю кімнату. — Гарні були часи.

Я пішов глянути на вікна. Вони були товстіші, ніж звичайні, але не аж такі товсті. Якщо не брати до уваги ледь помітних червонуватих прожилок, вони здавалися нормальними. Я позирнув на віконну раму. Вона теж була мідною. Я неквапом оглянув кімнату, роздивляючись її голі кам’яні стіни, відчуваючи дивну важкість її повітря. Я помітив, що на дверях ізсередини не було навіть ручки, не кажучи вже про замок. «Нащо так морочитися з виготовленням суцільних мідних дверей?»

Я визначився з другим запитанням.

— Як ви звідси вийшли?

— Нарешті, — промовив Елодін із ноткою роздратування в голосі.

Він важко опустився на диван.

— Розумієш, якось Елодін Великий опинився під замком у високій вежі. — Він обвів змахом руки кімнату довкола нас. — У нього відібрали все — монету, ключ і свічку. До того ж у його камері не було пристойних дверей. Жодного вікна, яке можна було б розбити. — Він зневажливо показав на двері й вікно. — Навіть ім’я вітру сховали від нього хитромудрі підступи його полонителів.

Елодін підвівся з дивана й почав ходити кімнатою.

— Довкола нього не було нічого, крім гладенького твердого каменю. З цієї камери ще не втекла жодна людина.

Він зупинився й театрально підняв палець.

— Але Елодін Великий знав імена всіх речей і тому міг порядкувати всіма речами. — Він повернувся обличчям до сірої стіни біля вікон. — Він сказав каменю: «ТРІСНИ» — і…

Елодін затих, зацікавлено схиливши голову набік. Примружив очі.

— От холера, тут вони зробили інакше, — тихо сказав він самому собі. — Хе.

Він наблизився до стіни й поклав на неї руку.

Я дозволив собі розпорошити увагу. Віл і Сім мали рацію: у цього чолов’яги були не всі вдома. Що сталося б, якби я вибіг із кімнати, звільнив двері та грюкнув ними? Інші майстри мені б подякували?

— О, — раптом зі сміхом промовив Елодін. — Тут вони вчинили розумно, та не дуже, — Він відступив від стіни на два кроки. — К’ЯЕРБАСАЛІЄН.

Я побачив, як стіна заворушилася. Вона пішла брижами, наче підвішений килимок, коли його вдарити дрючком. А тоді вона просто… упала. Тонни дрібного сірого піску раптом стрімко посипалися на підлогу — так, наче то вихлюпнули з відра темну воду, — засипавши Елодінові ноги до гомілок.

У кімнату полилося сонячне світло й пташиний спів. Там, де раніше був суцільний сірий камінь завтовшки у фут, тепер була відкрита діра, крізь яку можна було проїхати возом.

Але ця діра була не зовсім прозорою: в отворі то там, то тут було видно трохи якоїсь зеленої речовини. Вона дуже сильно нагадувала брудну заплутану сітку, але мала надто неправильну форму. На товсте пошарпане павутиння вона скидалася більше.

— Цього тут раніше не було, — винувато промовив Елодін, звільнивши ноги від сірого піску. — Першого разу вийшло набагато драматичніше, запевняю тебе.

Я ж просто стояв, ошелешений щойно побаченим. Це була не симпатія. Я взагалі ще ніколи такого не бачив. Згадувалася мені лише давня фраза з напівзабутих переказів: «І Таборлін Великий сказав каменю: «ТРІСНИ!» — і камінь тріснув…»

Елодін відламав у стільця одну ніжку й заходився бити нею по заплутаному зеленому павутинню, що розтягнулося в отворі. Подекуди воно легко ламалося чи кришилося. Там, де воно було товщим, він користувався ніжкою як важелем, відгинаючи його вбік. На згинах або зламах воно яскраво блищало на сонці. «Знову мідь, — подумав я. — Мідяні прожилки в кам’яних блоках, з яких складалася стіна».

Елодін кинув ніжку стільця й пірнув у щілину. Крізь вікно я побачив, як він сперся на білі кам’яні перила балкона.

Я пішов за ним назовні. Щойно я вийшов на балкон, повітря перестало здаватися підозріло важким і нерухомим.

— Два роки, — проказав він, дивлячись на сади, — бачив цей балкон, але не міг на ньому постояти. Бачив вітер, але не чув його й не відчував на обличчі. — Він перекинув одну ногу через кам’яні перила й сів на них, а тоді зіскочив і, пролетівши кілька футів, опинився на пласкій ділянці даху просто під ними. Неквапом пройшов на інший бік даху, геть від будівлі.

Я сам перескочив через перила й пішов за ним до краю даху. Від землі нас відділяло всього футів із двадцять, але завдяки садам і фонтанам, що простягалися зусібіч, краєвид був неймовірним. Елодін небезпечно наблизився до краю, його мантія майстра майоріла за ним темним прапором. Власне, якщо не брати до уваги того, що він досі був лише в одній шкарпетці, він справляв неабияке враження.

Я став на край даху біля нього. Я знав, яким буде моє третє запитання.

— Що я мушу зробити, — запитав я, — щоб навчатися у вас іменування?

Він спокійно глянув мені у вічі, оцінюючи мене.

— Стрибни, — промовив він. — Стрибни з цього даху.

Тоді до мене й дійшло, що все це було випробуванням. Елодін, відколи ми зустрілися, мене оцінював. Він мимохіть поважав мою стійкість, а ще його здивувало, що я помітив щось дивне в повітрі в його кімнаті. Він був майже готовий узяти мене до себе в учні.

Але він потребував більшого — доказу мого завзяття. Демонстрації. Стрибка віри.

І поки я стояв там, мені згадався уривок із переказу: «Тож Таборлін полетів униз, але у відчай не впав. Бо він знав ім’я вітру, а тому вітер його слухався. Вітер заходився його колисати й ніжити. Він приніс його на землю лагідно, мов пушинку. Поставив його на ноги з м’якістю материнського поцілунку».

Елодін знав ім’я вітру.

Не відводячи погляду від його очей, я зробив один