Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Арі вибухнула під моїми дотиками, її стогін став голоснішим, тіло здригнулось в оргазмічному хвилюванні, яке відчувалось навіть через те, як її стінки стиснулись навколо моїх пальців. Я не зупинявся, поки вона не розслабилась, дозволивши їй відчути кожну хвилю задоволення до кінця.

Коли вона нарешті заспокоїлась, її тіло розм’якло під моїми руками, а погляд, наповнений ніжністю і вдячністю, змусив мене посміхнутись. Вона була моєю. І я міг би робити це знову і знову, тільки б бачити її такою — щасливою і повністю відданою мені.

Аріель.
Можливо, це були лише гормони, але цього разу все здавалося ще більш яскравим і гострим. Моє тіло повністю розслабилося, але думкам знадобилося кілька хвилин, щоб наздогнати. Я лежала на ліжку, важко дихаючи, поки Лео схилився наді мною, посміхаючись тією своєю хижою, чеширською усмішкою, яка завжди змушувала моє серце битись швидше.

— Думаю, тепер мене можна пробачити, — його голос звучав тепло, але з легкою грайливою ноткою. Він провів кісточками пальців по моїх грудях, і я на мить розгубилась, не розуміючи, про що йде мова.

Светр. Ах, той злощасний светр. Спогад про нашу суперечку змусив мене посміхнутися, і ця посмішка, здається, була для Лео кращою відповіддю, ніж будь-які слова.

— Схоже, я маю попрацювати над тим, щоб ти взагалі більше не ображалась, — його пальці злегка ковзнули вниз по моєму тілу, перш ніж він нахилився і залишив м'який поцілунок на моєму животі.

Я хотіла щось сказати, але думки почали ковзати в інше русло. Я не знала, чи нам зараз можна займатися сексом через вагітність. Чесно кажучи, я навіть не спитала про це лікаря на останньому візиті… Але мій внутрішній монолог перервав різкий звук телефону.

Лео, здавалось, теж не був у захваті від цього, але, піднявши голову, він потягнувся до тумбочки. Поспішно залишивши поцілунок на моїй ключиці, він узяв слухавку.

— Чорт... — тихо пробурмотів він, побачивши ім'я на екрані, перш ніж відповісти. — Це щось термінове?

Його тон різко змінився. Замість розслабленого і грайливого Лео я побачила холодну, зосереджену людину. Мене охопила легка тривога, хоча я намагалася її приховати.

Я спостерігала, як його обличчя напружується, поки він слухав співрозмовника. Його відповіді були короткими і стриманими:

— Зрозумів. Буду через тридцять хвилин.

Поклавши телефон на тумбочку, Лео провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібратись із думками. Потім він повернувся до мене, і в його очах промайнуло щось схоже на вибачення.

— Щось сталось? — тихо запитала я, хоча відповідь була очевидною.

— Робота. Мені потрібно поїхати в офіс. Дядько хоче обговорити договір, нічого поганого, Янголе, — його голос був теплим, але я відчула, як між нами почала просочуватись холодна реальність.

Я кивнула, намагаючись не показувати свого розчарування. 

— Я обіцяю спланувати вихідні так, щоб ми провели їх лише вдвох, — сказав Лео, залишаючи теплий поцілунок на моїх губах і дбайливо накриваючи мене ковдрою.

Схоже, справа справді була терміновою, бо він збирався так швидко, що навіть забув про звичну ретельність. Його рухи були різкими, поспішними, майже механічними. Лео ще раз повернувся до спальні перед виходом, щоб узяти якісь документи зі свого кабінету. Але варто було лише згадати його дядька, як по моїй шкірі пробігали неприємні мурашки. Він завжди залишав у мені відчуття незрозумілої тривоги, мовчазного попередження, яке я намагалася ігнорувати.

Я вирішила відволіктися, занурившись у теплу ванну з піною. Вода, наче магія, трохи заспокоювала, але всередині продовжувала жевріти тривога. Я довго сиділа, розглядаючи бульбашки, поки не зрозуміла, що зволікати більше немає сенсу.

Після ванни я заварила собі улюблений чай і дістала пончики, які ми з Лео купили напередодні. Але навіть їхній солодкий аромат не приносив розради. Кожна хвилина здавалася довшою за попередню. Я глянула на годинник. Лео все ще не було.

Мама телефонувала мені, але я вирішила не брати слухавку. Що я могла їй сказати? Що я сиджу сама вдома, намагаючись не накручувати себе? Я не хотіла сваритись із нею, особливо після нашого недавнього примирення. Але зараз, якщо чесно, я не була готова до її питань чи порад.

Думки зʼїдали мене. Що могло бути настільки важливим у тих клятих документах, які згадував Девід? Що такого значущого вони могли приховувати? Я відчувала, як усередині піднімається хвиля хвилювання, майже паніки.

Я на тремтячих ногах зайшла до кабінету Лео. Він ніколи не забороняв мені заходити сюди, але, якщо бути чесною, мені раніше й не спадало на думку. Кабінет був його простором, його власним куточком, у якому він працював чи думав. Але зараз я почувалася, ніби пробираюся на заборонену територію.

Приміщення зустріло мене легким запахом шкіри і деревини, його улюблених ароматів. Мої пальці ковзнули по краю письмового столу, перш ніж я опустилася на крісло. Серце гупало, неначе я робила щось неправильне.

Документи. Вони мали бути десь тут. Але чи справді я хочу дізнатися, що саме вони приховують?

Сейф. Мама казала, що документи повинні бути в сейфі. Але як я можу його відкрити, не знаючи пароль? Паніка боролася з логікою, і я мовчки намагалася не піддатися тривозі, яка вже заповзала холодними щупальцями в мої думки.

Я нахилилася, заглядаючи під стіл, сподіваючись знайти хоча б натяк на схованку, але нічого. Порожнеча тільки посилювала відчуття невизначеності. Мій погляд впав на шафку збоку. Це виглядало очевидно, можливо, навіть занадто очевидно, але я вирішила спробувати.

Руки тремтіли, коли я відкрила дверцята. Усе в мені протестувало: "Ти порушуєш межі, Аріель. Він тобі довіряє. Ти ризикуєш усе зруйнувати". Але ця тривога, цей невимовний страх від того, що документи можуть щось змінити, сильніше підштовхував мене вперед.

І там він був. Сейф. Простий, непримітний, але викликаючий відчуття, ніби всередині прихована якась небезпечна правда. Я ковтнула, розуміючи, що не можу зупинитися.