Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Я торкнулася дверцят, думаючи, що зараз доведеться підбирати комбінацію, але в ту ж мить зрозуміла, що сейф... не закритий до кінця. Дверцята залишалися злегка прочиненими. Моє серце завмерло. Лео настільки поспішав, що забув закрити його.

Ця дрібниця кричала про його довіру до мене. Він і гадки не мав, що я коли-небудь буду ритися в його речах. І зараз, стоячи перед цим сейфом, я відчувала себе найгіршою людиною. Мені хотілося заплакати від розпачу і гніву на саму себе.

— Ти влаштовуєш параною через свою ж уяву, Аріель, — прошепотіла я, намагаючись заспокоїтися. Але мої руки самі по собі повільно потяглися до дверцят.

Зверху лежали документи на будинок — подарунок, про який казав Лео. Я видихнула, обережно відкладаючи їх у бік. Все виглядало абсолютно невинно, навіть трохи заспокійливо. Потім — папери корпорації, суцільні незрозумілі графіки й цифри, у яких я загубилась за лічені секунди.

— Що я взагалі тут шукаю? — пробурмотіла собі під ніс, уже шкодуючи, що взагалі відчинила сейф.

Я почала складати все назад, впевнена, що не знайду нічого важливого. Але мій погляд випадково зачепив червону папку з ім'ям: Девід Карсон. Мої пальці зупинилися.

— Чорт, — шепотіла я, вже не стримуючи прискореного дихання.

Руки тремтіли, коли я потягнула папку до себе. Звіти. Документи на будинок, який тепер належав Лео. Чіткі записи, які підтверджували махінації Девіда. Покидьок. Він дійсно хотів, щоб я це знайшла? Щоб я знищила ці докази?

Гнів розривав мене зсередини. Я злилася на маму, на себе, на Девіда за те, що він вплутав нас у це. Я вже була готова скласти все назад, зачинити сейф і вийти, як раптом помітила ще одну папку. Чорну. На ній не було жодного напису.

Мене наче магнітом потягнуло до неї. Відкриваючи, я вже не дихала. Всередині були звіти…

Про мене.

Спочатку я побачила звичайні речі: копії документів, паспорт, виписка з університету. Але чим далі я гортаю, тим холодніше стає всередині. Інформація про кожну клініку, в якій я колись лікувалася. Подробиці моїх розмов із психологом. Деталі, які я відкривала лише фахівцям, що присягались на конфіденційності.

Я не вірила своїм очам.

Мої думки заплуталися: як він міг це зібрати? Для чого? Заради чого Лео потрібно було знати так багато?

Мене трусило, коли я гортала далі. Там були виписки з банківських рахунків, навіть копії орендних договорів квартир, у яких я жила ще до зустрічі з Лео. Я відчувала, як підлога під ногами розчиняється. У мене навіть не вистачало сил розізлитись — лише гірке здивування.

Я труснула головою, намагаючись зупинити наплив думок. Вже не розбираючи папки, я нашвидкуруч складала все назад, поки з однієї з них не випав аркуш.

Одинокий, майже невинний, він ковзнув до моїх ніг. Я машинально нахилилася, щоб підняти його, і зупинилася, дивлячись на текст.

Моя рука затремтіла сильніше.

Слова розпливалися перед очима, але їхній зміст змусив мене заніміти.

— Що це?.. — шепіт зірвався з моїх губ.

Цей документ змусив мене опуститися на стілець, не в силах відірвати погляду. Моє серце стукало так голосно, що я майже нічого не чула.. Мені здавалося, ніби весь світ перевертається догори дриґом. Всі ниточки, які я так ретельно тримала в руках, раптом вирвались і розсипались. Все це просто було брехнею... Його почуття, його слова, обіцянки — все це здавалося лише частиною якоїсь ретельно продуманої гри.

Мої пальці стискали документ, ніби я намагалася вирвати з нього правду, яка досі залишалася недосяжною. Дихання було уривчастим, наче повітря раптом стало густим і важким.

Чому?

Чому він це зробив?

Мої думки знову і знову поверталися до тих моментів, коли він обіймав мене, коли казав, що я його "Янгол". А тепер ці слова здавались пустими. Порожніми.

— Це жарт... — шепотіла я собі, сподіваючись, що так і є.

Але документи переді мною говорили інакше. Вони кричали про те, що все, чому я вірила, — лише фасад. Відчуття, ніби мене зрадили, розросталося, заповнюючи кожен куточок мого серця.

Скільки ще було приховано за цими усмішками? Скільки я не знала?

Я спробувала скласти папери назад, але руки тремтіли так сильно, що мені довелося сісти, щоб хоч якось заспокоїтись. Усередині щось рвалося, залишаючи порожнечу й біль.

Я не хотіла вірити.