Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

знання, розпливчасті та фрагментарні, як і всі відомості з моїх снів та легенд, були ще туманнішими. У давніх міфах цю тему оминали — не виключено, що всі відповідні посилання з якихось міркувань знищили, а в моїх снах, як і в сновидіннях інших, зустрічалися лиш рідкісні натяки. Самі представники Великої Раси ніколи не торкалися цієї теми, а тому єдиним джерелом інформації були найбільш спостережливі з-поміж полонених.

Судячи з уривків добутої інформації, причиною страхів була давня раса цілковито чужих істот, подібних до поліпів, які через космічний простір прибули з неймовірно далеких світів і домінували на Землі та трьох інших планетах Сонячної системи близько шестисот мільйонів років тому. Вони лише частково були матеріальними — у нашому розумінні матерії, а їхня свідомість та канали сприйняття світу цілком відрізнялися від будь-яких земних. Наприклад, у них не було зору, а картину світу в їхній свідомості відтворювала химерна, зовсім не візуальна система образів. Утім, вони були достатньо матеріальними, щоб користуватися матерією, коли навколишній простір давав таку можливість; крім того, вони потребували житла, хай навіть і доволі своєрідного. Їхні чуття могли долати будь-які матеріальні перешкоди, проте сама субстанція не була на це спроможна, і окремі види електричної енергії здатні були їх знищити. Вони могли вільно літати в повітрі, попри відсутність крил або інших видимих засобів левітації, і особлива структура свідомості не давала Великій Раси можливості спроектувати на них свій інтелект.

Прийшовши на Землю, ці істоти побудували великі міста з базальтових веж без вікон і безжально винищували усе живе. Так було тоді, коли свідомості Великої Раси перенеслися сюди крізь порожнечу, що відділяла Землю від похмурого світу по той бік галактики; світ цей під назвою Йіт згадано у моторошних і суперечливих Елтдаунських фрагментах[175]. Новоприбулі створили потужну зброю і доволі легко здолали небезпечних суперників, спромігшись загнати їх до обжитих тими печер у глибині Землі, а потім замурували входи і залишили напризволяще, а самі заволоділи величезними містами своїх попередників. При цьому вони зберегли деякі давні споруди — радше через забобони, ніж через байдужість або науковий чи історичний інтерес.

Але з плином віків знову почали з’являтися невиразні, проте лиховісні ознаки того, що Давні Істоти у глибинах Землі набирають сили, їх стає все більше. Час від часу відбувалися несподівані, вкрай жорстокі вторгнення у маленькі й віддалені поселення Великої Раси або у покинуті міста — там, де виходи з-під землі не були надійно замуровані або не охоронялись. Після цього було вжито додаткових заходів, багато виходів перекрили назавжди — втім, декотрі люки запечатали і зберегли зі стратегічною метою, для боротьби з Давніми Істотами, якщо вони спробують прорватися там, де на них не чекають. Такі рукотворні геологічні зміни спричинили появу розколин у земній корі, руйнування шляхів, повільне знищення споруд зовнішнього світу і залишків будівель переможених попередників.

Напади Давніх Істот мали значно серйозніші наслідки, ніж можна було очікувати, і завдали невигойної рани психології Великої Раси. Відчуття постійного жаху було настільки сильним, що ніхто не смів згадати навіть про зовнішній вигляд тих істот, тож я так і не зміг до пуття з’ясувати, на що вони були схожі. Поширювалися непевні чутки про їхню дивовижну пластичність, про здатність на час втрачати видимість, а дехто пошепки розповідав про їхню спроможність контролювати і використовувати потужні вітровії як зброю. Здається, їм також приписували дивні свисти і колосальні відбитки ніг з п’ятьма круглими пальцями.

Було очевидним, що жахлива катастрофа, якої так боялася Велика Раса і яка могла спіткати її цивілізацію у майбутньому, — катастрофа, що змусить мільйони кращих умів шукати порятунку за прірвою часу в незвичних, чужих тілесних формах у безпечнішому майбутньому, — буде безпосередньо пов’язана з останнім і невідпорним нападом Давніх Істот. Проекція розуму крізь час дозволила передбачити невідворотну трагедію, і Велика Раса ухвалила рішення — ніхто не повинен стати жертвою, якщо є бодай найменша надія уникнути трагедії. З досліджень пізнішого періоду історії вони знали, що напад буде не так спробою заволодіти матеріальним світом, як помстою — адже проекції показали, що поява і зникнення рас не призводили до зіткнення із жахливими істотами з підземного світу. Можливо, ці істоти вирішили зберегти вірність бездонним земним надрам, а не мінливій і підвладній шаленим буревіям поверхні, тим більше, що вони не потребували світла. Також можливо, що їхні сили з плином часу поступово зменшувалися. Ще було достеменно відомо, що підземні мешканці вимруть задовго до появи постлюдської раси жуків, яка стане об’єктом масованого вторгнення з минулого. А тим часом Велика Раса зберігала пильність, тримаючи потужну зброю напоготові та уникаючи зачіпати страшну тему у повсякденних розмовах і записах. І постійно тінь безіменного жаху лежала на запечатаних люках і похмурих давніх вежах без вікон.

V

Таким здавався мені цей світ, який щоночі поставав у моїх неспокійних снах. Не візьмуся точно описати, які саме у мене виникали тривожні відчуття, позаяк були вони невловимі і залежали переважно від точності моєї псевдопам’яті. Як я вже згадував, дослідження допомогли мені знайти захист від таких відчуттів у формі раціональних психологічних пояснень, і цей імунітет з плином часу зміцнився завдяки непомітному звиканню. Втім, попри все, незрозумілий жах заповзав у мою душу несподівано і підступно, проте не охоплював мене цілком, як то бувало раніше, і після 1922 року я жив нормальним життям, поринувши у роботу і не забуваючи про відпочинок.

Кілька років по тому я дійшов висновку, що мій досвід — включно з подібними історіями хвороби і відповідними деталями фольклору — слід узагальнити і опублікувати задля допитливих студентів, а тому підготував низку статей, у яких стисло виклав суть справи і додав начерки деяких живих істот, пейзажів, декоративних мотивів та ієрогліфів, їх я зробив по пам’яті, пригадуючи бачене у снах. Ці статті вийшли друком протягом 1928–1929 років у Журналі Американського психологічного товариства, однак не привернули особливої уваги. Я ж тим часом продовжував якнайретельніше записувати свої сни, хоча стосик цих нотаток став уже надто високим.

Десятого липня 1934 року мені переслали лист з Товариства психологів, який поклав початок кульмінаційній і найжахливішій частині цієї божевільної історії. На конверті стояв штемпель «Пілбара, Західна Австралія», а самого листа підписав, як я пізніше дізнався, гірничий інженер, доволі відомий у професійних колах, а ще у конверті було кілька доволі цікавих світлин. Лист я наведу повністю, аби читач міг усвідомити, яке він на мене справив приголомшливе враження, а також світлини у ньому.

Попервах я був спантеличений і переповнений сумнівами, адже припускаючи, що в основі давніх легенд і моїх видінь можуть лежати реальні факти, я, проте, не готовий був сприйняти свідчення про існування загубленого світу — далекого настільки, що навіть важко уявити. А найбільше мене вразили світлини неспростовною силою факту і на тлі пісків я побачив якісь напівзруйновані під дією вітрів, води і сонця кам’яні брили з характерним вигином у горішній частині і відповідною западиною внизу. Коли я роздивився їх через збільшувальне скло, то цілком чітко розгледів серед безлічі розколин і вибоїн сліди малюнків та ієрогліфів із таким страшним для мене значенням. Але ось, власне, лист, що промовляє сам за себе:

49, Демп’є-стріт,

Пілбара,

Зах. Австралія,

18 травня 1934 року

Для проф. Н. В. Пізлі

Амер. Товариство психологів

30, Іст 41-стріт,

Нью-Йорк Сіті,