Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Ах, погань нечиста! Ти мені ще докоряєш, запроданець німецький! Що я зробила вам?

— Бандитів ховала.

— Це ви бандити, а ті як люди: зайшли і вийшли. Хіба я знала, що вони на горище злізли? Що я, своїм дітям на загубу? Гади ви погані! Гітлерівські!

— Мовчати! Бо кляп увіткну!

— Щоб тобі кілок увіткнули, лукавий!

— Так! Стась, стій! — гукнули із задніх саней, і вони зупинилися, не доїжджаючи двох тоненьких берізок, що погойдувалися на вітрі в кущах лозняка за канавою.

Рибак і візник з цікавістю озирнулися, а Сотников тільки зіщулився, чекаючи чогось образливого й страшного. І справді, Дем'яниха незабаром закричала, забилася, сани позаду зрушилися на дорозі, зарипів хомут, і навіть кінь неспокійно переступив на снігу. Потім усе стихло. Стась зіскочив було з гринджол, та скоро знову задоволено повалився на своє місце.

— Хе! Рукавицю в пащеку — не кричи, скажена бабо!

Сотников натужно повернув голову і стрівся лицем в лице з конвоїром.

— Падлюка!

— Ти, заступник! Одверни нюхалку, а то червону юшку пущу!

Поліцай зробив страшний вираз обличчя, очі його недобре похолоділи, баньки запали кудись углиб. Але Сотников уже знав, з ким має справу, і з викликом, неприкритою ворожістю витримав цей погляд.

— Спробуй, гад!

— Ха, погрожує! Та знаєш, я тебе зараз шпокну і відповідати не буду. Це тобі не Совєти!

— Шпокни! Зроби ласку.

— А то злякаюся! — Поліцай узявся за гвинтівочний затвор, та лише ткнув стволом у груди і вилаявея. Сотников не моргнув навіть — він уже не боявся цього недолюдка. Він знав, що на його нахабство треба відповідати таким же нахабством — ці люди розуміли поводження тільки в їхньому тоні. Щонайменша ознака страху, залежності відзивалася в них звичною реакцією хижака перед беззахисною жертвою.

— Жінка ні при чому, запам'ятай, — сказав він умисне, не так для поліцая, як для Рибака: щоб той зрозумів, що треба казати на допитах. — Ми без неї залізли на хату.

— Будеш бабі байки розповідати! — закивав головою Стась і опустив гвинтівку. — Зачекай, Будила з тебе все витягне. З утробами вирве.

— Плювати ми хотіли на твого Будилу.

— Скоро поплюєш!

«Якого дідька він заводиться з ним?» — роздратовано думав Рибак, слухаючи злісну сварку Сотникова з поліцаєм.

Їх везли дорогою, якою вони зранку плентали до села, тільки тепер поле не здавалося таким довгим і сумовито-рівнинним, коник бадьоро перебирав ногами, постьобуючи по санях цупким волоссям хвоста. Рибак з прикрістю помітив, що вони їдуть швидко, і йому дуже хотілося уповільнити рух, відчувала його душа — це останні години на волі з її останньою можливістю втекти, більше такої не буде. Він проклинав себе за необачність, за те, що так безглуздо зліз на те горище, що не оминув за кілометр тієї крайньої хати — скільки йому вже було науки не пхатися в крайню хату, до якої завжди лізли й німці. Він не міг простити собі того, що вони так нерозважливо забрели в те злощасне село — краще б переднювали десь у чагарнику. Взагалі з самого початку цього завдання усе пішло не так, навкоси, коли вже марно було й сподіватися на вдалий кінець. Але того, що сталося, просто неможливо було передбачити.

Зрештою, все через Сотникова. Те невдоволення напарником, що весь час пробивалося в ньому і котре він зусиллям волі здебільшого тамував у собі, тепер уже затамувати було неможливо. Рибак уже чітко розумів, що коли б не Сотников, не його простуда, вони б напевне дійшли до лісу. В усякому разі, поліцаї не взяли б їх. У них були гвинтівки — можна було постояти за себе. Та коли тебе загнали на горище, а в хаті купа дітей, тоді вже з гвинтівкою не дуже розвернешся.

Рибак коротко вилаявся од прикрості, живо уявивши, як нетерпляче їх чекають у лісі, доїдаючи останні крихти з кишень. Певно, гадають, що вони женуть корову і тому так забарилися. Звісно, можна було б і корову… Ніколи ще він не підводив товаришів і не потрапляв у такий глухий кут сам, бо мав на плечах тверезу голову. Досі йому щастило.

Поки на його дорозі не з'явився Сотников. З Сотниковим він зійшовся випадково тиждень чи днів десять тому, коли, вирвавшись із Борковського лісу, загін переходив шосе. Тоді вони теж припізнилися, вийшли на дорогу вже на світанку й зіткнулися з німецькою колоною, що відразу почала їх переслідувати. Щоб відірватися від німців, командир лишив заслон: його, Сотникова і ще одного партизана?

— Гастиновича. Та чи довго можуть протриматися троє перед кількома десятками озброєних кулеметами німців? Дуже скоро вони почали відступати, відстрілюючись з гвинтівок: німці ж насідали, і Рибак подумав: кінець! Як на лихо, придорожній лісок закінчився, попереду лежало величезне голе поле, за яким лише кілометрів за два, не менше, темнів кучерявий сосняк; туди уже втягувалися рештки їхнього загону. Уціліти на тому полі під вогнем двох десятків німців було неможливо. І тоді Сотников кликнув: «Утікайте! Прикрию!»

Вони побігли удвох із Гастиновичем, кремезним, літнім партизаном із місцевих, — короткими перебіжками, раз у раз падаючи в