Читати книгу - "Ліки від страху"

— Про мою злочинну діяльність ви напевно добре поінформовані? — запитав-сказав Рамазанов.

Зараз я уважно роздивився його обличчя — велике, із сильними рисами, очі чорні з фіолетовим полиском, лоб із залисинами випирає вперед. У нього була смаглява коричнева шкіра, посиніла на щоках від густої щетини.

— Прийшов я до вас із багатьох причин. В основному тому, що остаточно зрозумів безвихідь тупика, в якому опинився. Але це — від розуму, а серце весь час боялось, і я все намагався відтягти сьогоднішній ранок. І привела мене до вас гостра ненависть, бажання помститися гадам, могильній черві, мародерам, трупоїдам-гієнам, у яких немає ні совісті, ні закону, ні честі, які в сироти ладні вирвати шматок з горла, вдову пограбувати…

Він уже не відкашлювався і не декламував, у голосі його дзвеніли сльози й палюча ненависть — він більше не контролював себе й не боявся втратити обличчя. Рамазанов тряс піднятими кулаками, і пористе смагляве обличчя його було синювато-блідим.

— Заспокойтеся, Умаре Шарафовичу, — сказав я. — Давайте по порядку?

— Давайте, — стомлено сказав він і зів'яв якось. — За свої вчинки я готовий нести повну відповідальність і шкодую лише, що вкрав із свого життя ще три роки, коли переховувався від вас у безглуздій надії, що мені пощастить якось викрутитись. Хоча це ж дурниця була з самого початку: що я, шпигун, чи що, — жити роками на нелегальному становищі?

Я мовчав, не бажаючи збивати його, відволікати запитаннями. Рамазанов задумливо сказав:

— Яке це було життя, можете собі уявити, якщо я за три роки схуд на вісімнадцять кілограмів. А я ж не відмовляв собі у їжі, не бігав, не метушився, лежав цілими днями на дивані й читав. Від самих думок про дружину, про дітей, про себе, мені здавалося, я збожеволію.

— Де ж це ви три роки відсиджувалися? — запитав раптом Поздняков, і я зрозумів, що його дивує нехлюйство і недбалість дільничного, який допустив проживання протягом трьох років на своїй дільниці злочинця, якого розшукувало слідство.

Рамазанов повернувся до нього, подивився оцінююче, повільно промовив:

— Спершу жив у Касимові у друга. А потім у Кратові. На дачі в дружини мого брата.

— І за такий термін до вас жодного разу дільничний не приходив? — запитав Поздняков.

— Приходив. Але дача велика, я на другому поверсі відсиджувався. Без гострої нагальної потреби з дому не виходив, і то — завжди в темряві, жив тихо, уваги не привертав…

— Однако непорядок, — похитав своєю довгою головою Поздняков. — Дільничний повинен бути на своїй дільниці не тільки завидна, він, як кіт, уночі мусить усе наскрізь бачити…

Я в їхню розмову не втручався, тому що почав здогадуватись, що привело до нас Рамазанова. А він відмахнувся від в'їдливого Позднякова:

— Та що про це зараз говорити! Я до вас прийшов тому, що мене без дільничного розшукали бандити. Це вони, сволоцюги, зробили у мене в домі обшук, а потім мене на дачі знайшли…

— Коли? — подались ми до нього одночасно з Поздняковим.

— Учора ввечері. От вони й не полінувалися піднятися на другий поверх… — Рамазанов сидів, закривши обличчя руками, розгойдуючись усім корпусом, наче на молитві. Не відриваючи долонь від очей, він сказав глухо: — Це шакали, кримінальні злочинці. Вони зажадали п'ять тисяч, а інакше погрожували видати мене міліції. Бандити, вони хотіли одержати з мене ще одну платню. Вони тільки не знали, що я вже й так заляканий до смерті, далі залякати мене неможливо. Вони не знали, що коли дітей не бачиш і дружина скрадається до тебе ночами, немов злодійка, то від цього страх жере тебе пудами, і хай вона пропаде, така воля, якщо вона в тисячу разів гірша й страшніша будь-якої тюрми.

— І що ви їм відповіли? — запитав я.

— Що я відповів? — підняв на мене осліплі від люті очі Рамазанов. — Я відповів їм, що гроші віддам сьогодні — у мене ж не може бути під рукою п'яти тисяч. І твердо вирішив іти до вас, та не з порожніми руками, а притягти за комір цих клятих мародерів, аби вони принаймні сиділи зі мною в сусідній камері, і мені тоді тюрма не здасться такою гіркою!..

— Де ви домовились передати їм гроші? — запитав н.

— У кафе «Конвалія», біли Кіровських воріт.

— О котрій?

— О дванадцятій. Я дзвонив вам, тому що знаю — ви їх ловите. Давайте поїдемо в кафе, візьміть їх, цих скажених псів, і я піду до в'язниці з легким серцем…

Поздняков сердито засовався на стільці, я озирнувся на нього, і мені здалося, що на обличчі в нього майнуло співчуття до Рамазанова. Я з гіркотою подумав, що Рамазанов, либонь, перестарався: якби він вірив у нас більше й розповів би мені це по телефону, то ми майже напевне б їх узяли. Чи прийдуть вони тепер у кафе «Конвалія», хтозна: судячи з їхніх замашок, вони цілком могли простежити, куди поїхав з дачі Рамазанов і як я зустрів його біля входу на Петровку, 38. Але говорити це зараз Рамазанову було безглуздо.

— І ось це візьміть, — сказав він, подаючи мені записну книжку.

— Що це?

— Ця книжка була в плащі, — кивнув він на свій дощовик на вішалці. — Це їхній плащ, одного з них. Він так осатанів від передчуття близької мародерської здобичі, і погода на вулиці була тепла, а може, і плащ у нього крадений, і він не звик іще до нього, що, йдучи, вони забули його в мене на гвіздку. У кишені була книжка.

На літері А у записнику розгінника був записаний службовий телефон Лижина…

Опергрупа, яка виїхала з Рамазаиовим у кафе «Конвалія», провела там дві з половиною години. Весь цей час Рамазанов сидів за столиком з відчуженим обличчям, пив боржом і каву й курив безперервно, припалюючи сигарети одна від одної.