Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Надю! — заволала я.

Дівчина і Твердун саме вчасно встигли зістрибнути з тарілки. Вона з гучним дзеленчанням розбитого скла завалилася на бік, щойно нічєвої поновили наступ.

Я арку за аркою кидала світло.

— Біжіть усередину! — крикнула. — Запечатайте двері!

Гриші кинулися тікати, але були недостатньо швидкими. Я почула крик і мигцем побачила обличчя Федора, коли потвора здійняла його над землею і кинула з даху. Я спробувала прикрити нас сліпучим водоспадом, однак нічєвої продовжували прибувати. Якби в нас були ті дві тарілки. Якби в нас було трохи більше часу.

Раптом поруч зі мною з’явився Мал із гвинтівкою в руці.

— Нічого доброго, — буркнув він. — Час забиратися звідси.

Я кивнула, і ми позадкували до сходів під зіщуленими тілами потвор. Моя нога наштовхнулася на щось м’яке позаду, і я зашпорталася.

Під куполом зігнувся Сергій. На руках він тримав Марію. Її тілом від шиї до пупка тягнулася рвана рана.

— Нікого не залишилося, — схлипнув він, і щоками заструменіли сльози. — Нікого не залишилося.

Хлопець захитався вперед і назад, міцніше пригортаючи Марію. Я не могла на неї дивитися. Легковажна реготунка Марія з чарівними каштановими кучерями.

Нічєвої розсипалися дахом і кидалися на нас чорним струменем.

— Мале, підійми його! — крикнула я. Шмагонула навідліг по навалі тіней, що мчала на нас.

Трекер схопив хлопця і відтягнув його від Марії. Хлопець пручався і борсався, але ми затягли його до себе і з гуркотом зачинили за собою двері. Напівзанесли, напівзатягли Сергія сходами. На другому прольоті почули, як над нами розчахнулися дверцята в даху. Я кинула високо вгору гострий промінь світла, сподіваючись, що влучу не лише в сходи і ми уникнемо останнього бою.

Коли ми ввірвалися до головної зали, двері за нами захряснулись, і гриші засунули замок на місце. Нічєвої намагалися прорватися крізь двері, щосили гупаючи в них.

— Аліно! — крикнув Мал.

Обернувшись, я побачила, що інші двері теж запечатані, але всередині залишилося кілька нічєвой. Зоя і Надин брат підпирали стіни й за допомогою верескунського вітру зводили проти зграї тіньових солдатів барикаду зі столів, стільців та поламаних меблів.

Я змахнула руками, і світло полилося вперед розпеченими променями, по черзі розриваючи нічєвой, аж доки вони зникли. Зоя опустила руки, і з гучним дзенькотом на підлогу впав самовар.

Нічєвої гупали і шкреблися в кожні двері. Дряпали дерево, намагаючись потрапити всередину, шукали тріщину чи дірку, крізь яку можна було б просочитися. Здавалося, дзижчання і клацання лунають одночасно з усіх боків. Але Творці гарно впоралися з роботою. Запечатані двері протримаються певний час.

Я роззирнулася кімнатою. Зала тонула в крові. Нею були поплямовані стіни, а кам’яна підлога геть змокла. Повсюди лежали тіла — купки багряного, червоного і синього кольорів.

— Є тут ще хтось? — запитала я. Опанувати тремтіння в голосі не вдавалося.

Зоя коротко, якось запаморочено хитнула головою. У неї на щоках виднілися криваві бризки.

— Ми вечеряли, — сказала вона. — Почули дзвони. Нам не вистачило часу запечатати двері. Вони були просто… повсюди.

Сергій ледь чутно схлипував. Давид сполотнів, але залишався спокійним.

Наді вдалося дошкутильгати до зали. Вона трималася за Адріка, котрий продовжував уперто задирати підборіддя, хай навіть тремтів цілим тілом. Вціліли ще троє Пекельників і двоє Корпус­нійців — один Цілитель і один Серцетлумачник. Оце й усе, що залишилося від Другої армії.

— Хтось бачив Толю з Тамарою? — поцікавилася я.

Ніхто не бачив. Можливо, вони загинули. А може, зіграли якусь роль у цій катастрофі. Тамара зникла з їдальні. Наскільки мені було відомо, вони могли весь час співпрацювати з Дарк­лінґом.

— Може, Ніколаї ще не відплив, — припустив Мал. — Ми можемо встигнути на «Рибалочку».

Я похитала головою. Якщо Ніколаї ще не відплив, то він і решта родини загинули, і Баґхра, ймовірно, теж. Я раптом побачила мертвого Ніколаї, котрий розтягнувся долілиць на поверхні озера поруч із потрощеними рештками «Рибалочки».

Ні. Не думатиму про це. Я збережу в пам’яті свій спогад про Ніколаї з нашої першої зустрічі. Я мушу вірити, що хитромудрий лис зміг уникнути й цієї пастки.

— Дарклінґ зосередив свої сили тут, — сказала я. — Ми можемо втекти до верхнього міста і спробувати вибратися звідси.

— Нам це ніколи не вдасться, — зневірено озвався Сергій. — Їх занадто багато.

То була правда. Ми знали, що це може статися, але сподівалися, що нас буде більше, і мали надії на підкріплення з Полізнаї.

Десь далеко розкотисто пролунав грім.

— Він іде, — застогнав один із Пекельників. — Усі Святі, він іде.

— Він уб’є нас усіх, — прошепотів Сергій.

— Якщо нам пощастить, — кинула Зоя.

Допомагали її слова не надто, але вона мала рацію. У чорних очах Дарклінґової матері я побачила, як він насправді поводиться зі зрадниками, і підозрювала, що на Зою з рештою чекає значно суворіше покарання.

Зоя спробувала витерти з обличчя кров, та лише розтерла її по щоці.

— Як на мене, слід спробувати дістатися до верхнього міста. Я краще спробую свої сили проти чудовиськ за стінами,