Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

собою, здійнявши вгору меч, щоб відбити удар. Та перш ніж Васілію вдалося опустити зброю, нічєвоя схопила його і вирвала руку з суглоба разом із шаблею і всім іншим. Принц на мить застиг, кров струменем уперіщила з рани, і він гупнувся на підлогу бездиханною купою. Королева істерично заверещала. Відштовхнувши охорону, вона спробувала дотягтися до синового тіла, послизаючись на його крові, та Ніколаї стримав її.

— Не треба, — просив він, обіймаючи жінку. — Він покинув нас, мадрає. Покинув нас.

У вікна залетіла чергова зграя нічєвой і посунула до Ніколаї з матір’ю. Я мусила скористатися нагодою. Вистріливши двома сліпучими арками світла, взялася по черзі розрізати чудовиськ, дивом уникаючи зіщулених на підлозі генералів. Люди схлипували й верещали, а нічєвої сипалися на них згори.

— За мною! — крикнув Ніколаї, підганяючи матір із батьком до дверей.

Ми з вартовими рушили слідом, задкуючи до коридору, а тоді кинулися бігти.

У Ґранд-Палаці зчинився безлад. У коридорах юрмилися нажахані служники та лакеї — одні прокладали собі шлях до виходу, а інші намагалися забарикадуватися в кімнатах. Я чула голосіння і звук, з яким розбивалося скло. Десь за стінами пролунав вибух.

Нехай це будуть Творці, розпачливо подумала я.

Ми з Малом стрілою вилетіли з палацу і помчали мармуровими сходами. Повітря розривав вереск понівеченого металу. Кинувши погляд на білу гравійну доріжку, я побачила, як стіна створеного Етерцями вітру зірвала з петель золоті ворота Ґранд-Палацу. Дарклінґові гриші в різнокольорових кефтах увірвалися на королівські угіддя.

Ми щодуху кинулися до Маленького Палацу. За нами бігли Ніколаї і королівська варта, затримувана немічним королем. Перед входом до лісистого тунелю король склався навпіл, важко відхекуючись, а королева, схлипуючи, міцно вчепилася йому в руку.

— Я мушу відвести їх до «Рибалочки», — повідомив Ніколаї.

— Ідіть довгим окружним шляхом, — порадила я. — Дарклінґ найперше рушить до Маленького Палацу. Він полюватиме на мою душу.

— Аліно, якщо він тебе схопить…

— Ідіть, — наказала я. — Врятуй їх, врятуй Баґхру. Я не хочу кидати гриш.

— Я виведу їх і повернусь. Обіцяю.

— Чесне слово горлоріза й пірата?

Хлопець на мить торкнувся моєї щоки.

— Корсара.

Земля здригнулася від чергового вибуху.

— Забираймося! — крикнув Мал.

Коли ми помчали тунелем, я озирнулась і помітила на тлі багряних сутінків силует Ніколаї. Замислилася, чи вдасться нам ще колись побачитися.

***

Рана на плечі горіла й пульсувала, підганяючи мене доріжкою. Думки вирували: якби ж вони встигли зачинитися в головній залі, якби ж вони встигли зарядити гармати на даху, якби ж я тільки встигла дістатися до тарілок. Васілієва пиха зруйнувала всі наші плани.

Я вибігла на доріжку й різко загальмувала, розкидаючи гравій з-під взутих у капці ніг. Не знаю, що саме змусило мене вклякнути — інерція чи видовище, що відкрилося моїм очам.

Маленький Палац огорнуло сум’яття тіней. Вони кидалися до стін і ширяли на дах зі стрекотом і клацанням. На сходах і землі лежали тіла. Вхідні двері були розчахнуті.

Доріжка перед східцями була всипана скалками розбитого дзеркала. На боці валявся корпус однієї з Давидових тарілок, а поруч лежало дівоче тіло. Захисні окуляри сповзли набік. Пая. Біля посудини присіли навпочіпки двійко нічєвой, витріщаючись на свої покручені відображення.

Завивши від чистої люті, я кинула на них пекельний сніп світла. Промінь розсипався на краях розбитої тарілки, щойно нічєвої зникли.

З даху долинув гуркіт кулеметного вогню. Хтось іще живий. Хтось продовжує битись. І одна посудина вціліла. Небагато, але іншого в нас не було.

— Сюди, — скерував мене Мал.

Ми кинулися через газон до дверей, що вели до Дарклінґових покоїв. Біля підніжжя сходів на нас від дверей із вересками накинулася нічєвоя, збивши мене з ніг. Мал шмагонув її шаблею. Тінь заколивалась, а тоді набула нової форми.

— Відійди! — крикнула я.

Хлопець пригнувся, і я розрізала тіньового солдата Розтином. Серце шаленіло в грудях, я перестрибувала по дві сходинки. Мал не відставав. У повітрі густо пахло кров’ю, а від вогнепальних пострілів здригалися кістки. Щойно ми опинилися на даху, я почула чийсь крик:

— Геть!

Ми ледве встигли пригнутися, як високо над нами гримнула ґренатка, обпалюючи повіки і наповнюючи дзвоном вуха. Корпуснійці гатили з принцової зброї, поливаючи тіньову хмару кулями, а Творці подавали набої. Навколо вцілілої тарілки купчилися озброєні гриші, щосили відганяючи нічєвой. Давид теж був між ними — незграбно вчепившись у гвинтівку, намагався захистити свою територію. Я щосили хльоснула світлом, наче батогом, розколовши небеса вгорі та подарувавши нам кілька дорогоцінних секунд.

— Давиде!

Творець двічі щосили дмухнув у свисток, що висів на шиї. Надя опустила захисні окуляри, а Твердуни налаштували посудину. Я не вагалася — змахнула руками, і на посудину полилося світло. Пролунав свист. Посудина нахилилася. Від дзеркальної поверхні відбився промінь сфокусованого світла. Навіть без допомоги другої тарілки він протнув небо і шмагонув нічєвой, спаливши їх дощенту.

Промінь змахнув у повітрі блискучою аркою, розчинив на шляху чорні тіла й розрідив навалу, і ми побачили сутінкове небо Білоночі. Помітивши зорі, гриші радісно загукали, і крізь мій жах прорізався тонкий серпик надії.

Аж раптом одній нічєвої вдалося прорватися. Вона уникнула променя, кинулася на посудину і взялася смикати її на підпірках.

Мал негайно кинувся на потвору, б’ючи її навідліг шаблею. Кілька гриш намагалися вхопити її за м’язисту ногу, але чудовисько хвицялося