Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Шанси невисокі, — попередила я, ненавидячи себе за те, що не можу запропонувати розраду. — Моєї сили не вистачить на те, щоб зупинити їх усіх.

— Принаймні нічєвої прикінчать нас швидко, — втрутився Давид. — Я пропоную стати до бою.

Всі повернулися до нього. Хлопець, схоже, сам трохи здивувався власним словам. А тоді здвигнув плечима. Подивився мені в очі і промовив:

— Ми докладемо всіх зусиль.

Я оглянула всіх присутніх по колу. Кожен по черзі кивнув.

Зітхнула.

— Давиде, у тебе залишилися ґренатки?

Хлопець витягнув із кефти два металеві циліндри:

— Це останні.

— Однією скористаєшся, а другу залишиш про запас. Я подам сигнал. Коли відчиню двері, біжіть до воріт палацу.

— Я залишуся з тобою, — заперечив Мал.

Я розтулила рота, щоб посперечатися, та погляду на хлопця вистачило, щоб зрозуміти: не варто цього робити.

— Не чекайте на нас, — наказала я решті. — Я прикриватиму вас, скільки зможу.

Повітря здригнулося від чергового гуркоту.

Гриші похапали гвинтівки з рук загиблих і зібралися навколо мене біля дверей.

— Гаразд, — сказала я.

Обернулась і поклала руки на різьблені клямки. Долонями відчула, як гупаються об дерево тіла нічєвой. Рана пекуче запульсувала.

Я кивнула Зої. Замок із клацанням відімкнувся.

Розчахнувши двері, я загорлала:

— Вперед!

Давид кинув у сутінки сигнальну ракету, а Зоя змахнула руками в повітрі, підіймаючи циліндр вище на подушці з верескунського вітерцю.

— Лягай! — крикнув Давид.

Ми розвернулися до прихистку зали, міцно заплющивши очі, витягнувши руки над головою і згрупувавшись в очікуванні вибуху.

Від ударної хвилі затремтіла кам’яна підлога під ногами, і навіть крізь заплющені повіки я побачила, як усе залило розпеченим червоним.

Ми побігли. Нічєвої розсипалися, налякані вибухом світла і звуку, та вже за мить знову вихором мчали до нас.

— Біжіть! — гукнула я.

Здійнявши руки, я кинула розпечені леза світла, якими розрізала фіолетові небеса й по черзі взялася розтинати нічєвой, а Мал гатив по них зі зброї. Гриші побігли до тунелю під деревами.

Я прикликала кожну частинку оленевої могутності, сили морського батога, кожну хитрість, якої навчила мене Баґхра. Тягла світло до себе й розкидала палючими дугами, що вирізали в тіньовій армії осяйні просіки.

Та їх було забагато. Чим заплатив Дарклінґ за створення такої кількості? Нічєвої сунули вперед, тіла совалися й мінилися, наче блискуча хмара жуків, руки витягалися вперед, оголювалися гострі кігті. Потвори відтіснили гриш від тунелю, б’ючи в повітрі чорними крилами й роззявляючи широкі покручені діри ротів.

Аж раптом повітря розірвали вогнепальні постріли. Із лісу ліворуч до нас із криками помчали солдати. Від їхнього бойового кличу в мене волосся на руках стало дибки: «Санта-Аліна!»

Вони кинулися на нічєвой, витягуючи мечі та шаблі і з жахливою запеклістю шмагаючи потвор навідліг. Дехто був у селянському одязі, дехто — у формі Першої армії, та всіх поєднували однакові татуювання: моє палюче сонце, виведене чорнилом збоку на обличчях. Лише двоє не мали цієї позначки. Толя з Тамарою вели своє військо в атаку з виряченими очима, блискучими лезами і моїм іменем на вустах.

Сонячні солдати кинулися на тіньову орду, ріжучи й тиснучи, відсуваючи нічєвой назад.

Стрільці нещадно гатили з гвинтівок. Та попри все завзяття, вони були лише людьми — кров і сталь проти живої тіні. Нічєвої почали хапати їх одного за одним.

— До каплиці! — крикнула Тамара.

Каплиці? Вона що, запланувала пожбурити в Дарклінґа псалтирем?

— Там ми будемо в пастці! — гукнув Сергій, біжучи до мене.

— Ми вже в пастці! — відповів Мал, закидаючи гвинтівку на спину і хапаючи мене за руку. — Мерщій!

Я не знала, що й думати, та інших варіантів у нас не було.

— Давиде! — загорлала я. — Другу бомбу!

Він кинув її в бік нічєвой. Із влучністю в хлопця було не дуже, та на допомогу прийшла Зоя.

Ми кинулися до лісу, сонячні солдати прикривали тил. Вибух прорвався крізь дерева спалахом білого світла.

У каплиці горіли лампади, а двері були відчинені. Ми ввірвалися всередину, відлуння наших кроків відбилося від лавиць і попливло під засклений синій купол.

— Куди ми прямуємо? — запанікував Сергій.

За стінами вже чулися дзижчання і гулке клацання. Толя гупнув дверима каплиці й штовхнув на місце важкий дерев’яний засув. Сонячні солдати з гвинтівками в руках стали на позиції біля вікон.

Тамара перестрибнула лавицю й помчала повз мене проходом.

— Ходімо!

Я приголомшено подивилася на неї. Куди ж ми могли піти?

Дівчина кинулася повз