Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Вітаю тебе, претемний! – схилився в поклоні Гріс. Я помітила краєм ока, як він перебирає моторошні чотки, черепа, немов відраховували час.

– Ні до чого розшаркування в такому нестійкому кліматі, – небіжчик захрипів, немов у горло потрапила риб’яча кістка. Я придивилася – ні, просто сміється. І знову проклятий напад кашлю з опаришами.

Я закрила обличчя долонями.

– Пане Байларію, у мене до вас три запитання, на які хочу отримати чесні відповіді.

Небіжчисько схилило голову набік.

– Якщо найтемніша дозволила мені прийти до тебе, то... став свої запитання.

– Де осередок проклятої королеви? – почав Гріс.

Небіжчисько пошамкало напівзгнилими губами, а потім усміхнулося.

– Так ось у кого Сльози Аргіни та Пристрасть Ліссейли.

Гріс мовчав, він чекав відповіді. У цей час за спиною почулося шурхіт і протяжне виття, яке понеслося навколо такою ж багатоголосою луною, як і заклик некроманта. На щоку впали кілька крапель дощу. І миттєво ельфи вигукнули заклинання, над нами розтягнувся невидимий купол.

– Навіщо тобі чужа таємниця, адепте? З нею ти не станеш щасливішим. А от проблем на твою кістляву сраку знайдеться достатньо.

– Хранитель Шепоту Рос повідав нам про неї, – безстрашно відповів Богріс.

– Старий хитрун, – закашлявся труп. – Звик чужими руками жар загрібати.

Опариші фонтаном вилетіли з його горла і полетіли прямісінько на нас. Цього я витерпіти не змогла і завищала що є сили, струшуючи з себе мерзенних черв’яків.

– Ти не один? – сполошився небіжчик. – Хто з тобою? – Він почав вдивлятися в темряву.

Значить, він мене не бачить, чудово. Паніка відступила.

– Ти не відповів на моє запитання, – холоднокровно продовжив некромант, не зводячи погляду з небіжчика, і так само перебираючи чотки.

– Тут, – прохрипів Буретворець. – Не так далеко, як ти думаєш. Її сховали від цікавих очей.

– А конкретніше?

– Це друге запитання? – у голосі небіжчика почулося глузування.

– Можеш вважати, що так.

Небіжчисько задумалося. Дощ закінчився, подув легкий теплий вітерець.

– Вітер, – тягнув час Буретворець, – як же я за тобою сумую.

У голосі було стільки неприхованої туги, що мені стало навіть трохи шкода його. Хоч я і не знала хто це такий.

– Я б із радістю створив шквал, щоб із корінням видерти ці пародії на дерева! – з ненавистю кинув він, озираючись навсібіч.

– Де шукати осередок проклятої королеви? – повторив запитання Богріс.

– Біля Химерної гори є п’ятачок світлої магії. Там заритий останній артефакт. Дістанеш його і принесеш Хранителю. Він скаже, що робити далі.

Я глянула на некроманта. Богріс хвилювався, краплі поту виступили на обличчі й скотилися на плащ, але він не звернув на це уваги, продовжуючи перебирати вервиці.

– Як зрозуміти, що вона справжня? Це третє запитання, – голос трохи здригнувся, видаючи хвилювання.

– Ти боїшся мене, адепте?

– Ні, – упевнено відповів некромант.

– Гм, отже, здалося... Проклята королева, всупереч здоровому глузду, відкидає тінь! – рявкнуло небіжчисько. – Тепер покажи мені ту, що стоїть поруч із тобою... Ельфи й людці мене не цікавлять... Покажи, адепте, кого ти ховаєш? – небіжчик впритул підійшов до рівчака. Руни спалахнули, магом’ячі закрутилися на місці, спалахуючи яскраво-жовтими вогнями, але Буретворець навіть не відсахнувся. Порожні очниці жадібно вдивлялися крізь коло. – Я чую її запах... Це молода жінка. Покажи її обличчя, адепте...

– Зніми стрічку, – шепнув Гріс.

Я тремтячими пальцями розв’язала стрічку й поклала до кишені.

– Підійди ближче, дитя, – тихо промовив Буретворець.

Я глянула на Гріса, той кивнув, і зробила маленький крок у його бік.

– Як дивно пахне юна шкіра, – прошепотіло небіжчисько. – Як звуть тебе, миле створіння?

– Рута, – видавила я. – Рута Морошкіна.

– Гм... – небіжчик завмер, немов замислився.

– Не очікував, що так скоро поквитаюся зі своїм заклятим ворогом! – вигукнув гучним голосом труп. Звідки тільки сили взялися? – Дякую тобі, претемна!..

І тільки зараз я помітила, що земля в одному місці злегка посипалася і порушила коло. Так ось чому на мене летіли мерзенні хробаки! Напівзотліла рука з кострубатими пальцями потягнулася до мене і схопила за шию, намацуючи ланцюжок бабусиного медальйона! Я закричала, відбиваючись від гниючої руки, яка відірвалася і тепер трофеєм бовталася на ланцюжку, стискаючи коло з сапфіром.

Але тут небіжчисько відкинуло з неймовірною силою назад, а потім навколо нього затанцювала вогняна спіраль, погрожуючи спопелити. Скелети кинулися в коло, туди ж потягнулися й тіні. Богріс намагався відчепити руку, читаючи закляття, але рука міцно стискала ланцюжок, а той зі свого боку впився майже до крові мені в шию.