Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

— Подивіться на ту дівчину, що виходить, — озвалася Мілдред. — Вона купила це хутро в «Бон Марше» у Брікстоні. Я бачила його у вітрині.

Філіп похмуро посміхнувся.

— Чому ви смієтеся? — поцікавилася дівчина. — Це правда. Я ще тоді сказала тітці, що не купила б нічого з вітрини, аби кожен знав, скільки я заплатила.

— Я вас не розумію. Ви свідомо змушуєте мене страждати, а потім верзете дурниці, які не стосуються теми нашої розмови.

— Не грубіяньте мені, — сказала дівчина ображено. — Я не могла не помітити це хутро, бо ще сказала тоді тітці…

— Дідько забирай, мені начхати, що ви сказали тітці, — нетерпляче перебив її Філіп.

— Філіпе, мені б не хотілося, щоб ви лаялися поруч зі мною. Ви ж знаєте, як мені це не подобається.

Кері легенько всміхнувся, але очі його залишалися божевільними. Він трохи помовчав, похмуро дивлячись на дівчину, яку ненавидів, зневажав і кохав одночасно.

— Якби я мав хоч краплю здорового глузду, то більше ніколи б не бачився з вами, — нарешті промовив він. — Ви навіть уявити не можете, як щиро я ненавиджу себе за те, що кохаю вас.

— Не надто гарно з вашого боку казати мені таке, — зауважила Мілдред, насупившись.

— Ще б пак, — засміявся він. — Ходімо до «Павільйону»[247].

— Ви такий кумедний, завжди смієтеся, коли ніхто цього не чекає. Якщо я змушую вас так страждати, навіщо вам запрошувати мене до «Павільйону»? Я не проти піти додому.

— Просто через те, що з вами я страждаю менше, ніж без вас.

— Мені хотілося б знати, що ви думаєте про мене насправді.

Філіп голосно розреготався.

— Люба, якби ви знали, ви б більше ніколи зі мною не розмовляли.

63

Наприкінці березня Філіп не склав екзамен з анатомії. Вони з Дансфордом разом готувалися, вивчаючи скелет, куплений Кері, і ставлячи одне одному запитання; обидва вивчили напам’ять усі з’єднання, потовщення й западини в людських кістках; але в екзаменаційній кімнаті Філіпа накрила хвиля паніки, і від страху помилитися хлопцеві не вдавалося озвучувати правильні відповіді. Він знав, що не склав іспит, тож наступного дня навіть не завдав собі клопоту піти в корпус і подивитися, чи не висить на дверях його номер. Другий провал на іспиті остаточно зарахував його до рядів бовдурів і ледацюг курсу.

Філіпа це не надто турбувало. На думці в нього були інші речі. Він переконував себе, що Мілдред, як і будь-яка інша людина, повинна мати якісь почуття; штука була в тому, щоб розбурхати їх; він мав свою теорію стосовно жінок, які від природи були розпусними, і вірив, що для кожної з них настає мить, коли їхній опір ламається. Залишалося лише чекати на вдалу нагоду, тримати себе в руках, присипляти пильність невеличкими подарунками, скористатися фізичною втомою, від якої серце стає беззахиснішим, перетворитися на прихисток від дрібних негараздів на роботі. Філіп розповідав Мілдред про стосунки зі своїми друзями в Парижі та про прекрасних панянок, яких вони обожнювали. Життя, яке він описував, було сповнене привабливих безтурботних веселощів, у ньому не було навіть натяку на брутальність. Додаючи до власних спогадів пригоди Мімі й Родольфа, Мюзетти та решти героїв, Філіп лив у вуха Мілдред історію про вбогість, прикрашену піснями і сміхом, про кохання поза законом, якому додавали романтики краса і юність. Він ніколи відкрито не критикував її упередження, але намагався побороти їх, натякаючи на їхню провінційність. Кері більше не дозволяв собі перейматися неуважністю дівчини чи дратуватися через її байдужість. Йому здавалося, що з ним вона нудьгує. Філіп намагався поводитися люб’язно та розважати її; він більше ніколи не дозволяв собі гніватися, ніколи не просив її ні про що, не жалівся і не звинувачував. Коли Мілдред домовлялася з ним про побачення і не приходила, наступного дня Філіп зустрічав її з усмішкою; якщо вона перепрошувала, запевняв, що це не має жодного значення. Він ніколи не показував їй, як йому боляче. Розумів, що його всеохопна пристрасть її стомлює, і старанно приховував усі почуття, котрі могли хоч трохи її непокоїти. Філіп поводився, як справжній герой.

Попри те що Мілдред ніколи й словом не обмовилася про ці зміни, — можливо, вона їх навіть і не помітила — вони однаково вплинули й на неї: дівчина почала більше довіряти Філіпові; вона розповідала йому про свої дрібні образи, а ображалася дівчина завжди: на завідувачку кафе, на подруг-офіціанток чи на тітку. Тепер вона була балакучішою, і хоча її теревені завжди були про одне й те саме, Філіп не стомлювався їх слухати.

— Ви мені подобаєтеся, коли не набридаєте своїми упаданнями, — зізналася Мілдред якось.

— Ви мені лестите, — засміявся він у відповідь.

Дівчина не здогадувалася, як стиснулося у нього від її слів серце і яких зусиль довелося докласти, аби відповісти так легковажно.

— Ой, я не проти, якщо вам хочеться цілуватися. Мені не боляче, а вам приємно.

Час від часу Мілдред сама просила Філіпа піти кудись повечеряти, і від цих її пропозицій його серце сповнювалося захвату.

— Ні з ким іншим я б собі такого не дозволила, — додавала вона, наче перепрошуючи. — Але знаю, що з вами можна.

— Ви не могли сказати нічого приємнішого, — посміхався юнак.

Якось наприкінці квітня дівчина попросила Кері піти з нею кудись поїсти.

— Гаразд, — погодився він. — А куди вам хочеться піти потім?

— Ох, ми не мусимо нікуди йти. Просто посидимо й побалакаємо. Ви ж не проти, правда?

— Зовсім ні.

Філіп подумав, що, мабуть, почав їй подобатися. Ще три місяці тому Мілдред мало не помирала від нудьги від самої лише думки про вечір, проведений за розмовами. День був чудесний, і весна ще покращувала хлопцеві настрій. Тепер він насолоджувався кожною дрібницею.

— Послухайте, як чудово буде, коли настане літо, — озвався він, коли вони сиділи на другому поверсі автобуса, що йшов до Сохо (Мілдред сама запропонувала не витрачати гроші на кеб). — Ми зможемо щонеділі ходити на річку. Будемо брати з собою обід у кошику.

Мілдред ледь помітно всміхнулася, і Кері, набравшись сміливості, взяв її за руку. Дівчина не висмикнула її.

— Я справді думаю, що почав вам трохи подобатися, — усміхнувся Філіп.

— Ви справжній дурник, самі чудово знаєте, що подобаєтеся мені, інакше б я не була зараз тут, чи не так?

Вони вже давно були завсідниками ресторанчика в Сохо, і patronne[248] посміхнулася молодій парі, коли вони увійшли. Офіціант поводився улесливо.

— Дозвольте сьогодні мені замовити вечерю, — запропонувала Мілдред.

Філіп, подумавши, що