Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

й те, що Джім швидше віддасть богові душу, ніж звернеться до лікарів і дозволить відправити себе в Англію. З його погляду, це було рівнозначне визнанню своєї поразки; він не міг полишити своїх луга напризволяще саме тоді, коли ризик утратити самостійність (яку вони боронили сотні років) був для них особливо великий. Англійці намірялися злити їх докупи з чужою для них народністю (то були мусульмани з долини), поставивши за вождя об'єднаного племені їхнього лютого ворога. Ну й, нарешті, через їхні селища мала пройти нова широка торгова траса.

Уже однієї цієї дороги, яка відкрила б доступ усіляким гендлярам та «гешефтмахерам», вважав Джім, було досить, щоб цілковито знищити самобутність луга. І він вирішив цього не допустити.

Ми зійшлися на тому, що тільки божевільний не спинив би Джіма; чи ж може одна людина встояти проти цілого уряду? Я обережно натякнула йому, що війна стала такою жахливою, як ніколи, і до всього іншого людям тепер байдуже. Тітонька послала йому ящик віскі. Ніколи ще вона не була на нього така сердита. Пообіцявши й пальцем більше не ворухнути заради «цього впертого віслюка», вона була страшенно роздратована, коли я сказала їй, що на відміну від декого не стоятиму осторонь і не дивитимусь байдуже на те, як убиватимуть Джіма.

— Але що, що ти можеш зробити для нього? Хоча й завше торочиш, що безвихідних ситуацій нема!

— Тоді чом би нам не послати запит міністрові у справах колоній? Зрештою, все, що вони роблять з цими луга — обурливо! І не просто обурливо,— злочин!

— А тобі не спало на думку, дурненька, що я вже про все подбала? Та віз і нині там, бо навколо цієї історії — сама лише метушня та галас. Ні, вони таки добре вибрали час. Джімові слід негайно тікати з Африки. Вони залюбки його відпустять, дадуть йому пенсію, а тоді вже хай він чихвостить їх собі на втіху.

Тепер тітонька знову жила у Бакфілді (для нас було великим сюрпризом, що вона виїхала з Лондона, злякавшись німецьких бомб) і знову марила Джімовою відставкою. Вона умовила Боба взяти його до себе управителем і вже почала навіть обладнувати кімнату своєму пестунчикові. І коли хто-небудь нагадував їй її ж власні слова про те, що маєтки типу Бакфілда — лише зайвий клопіт для господарів, тітонька миттю спалахувала й починала, оперуючи цифрами, доводити, що варто лише перетворити Бакфілд на справжню ферму й узятися як слід за господарство, маєток приноситиме великі прибутки. Правда полягала в тому, що після повернення з Лондона тітонька знову закохалася в родовий маєток (мабуть, у дитинстві вона зазнала там щастя), і думка про те, щоб віддати його в чужі руки, була їй неприємна. Вона жила новими планами (і навіть продала Палм Коттедж, аби придбати сучасне обладнання для бакфілдських корівень); отож тітонька й сердилася на Джіма за те, що він не хоче кидати служби.

І все-таки тітонька знайшла у парламенті людину, яка хотіла будь-що зажити слави, а тому й узялася за африканські справи. Вже за кілька тижнів (новий уряд саме набув чинності, і нових міністрів буквально засипали питаннями) він вніс запит про те, що коїться навколо утворення Лугаленда, чи не загрожує це війною з племенем луга, і чи не тому резидента заслали в іншу місцевість, що він перестеріг уряд?

Міністр у справах колоній стримано відповів, що ніякої загрози з племенем луга не існує, а капітана Леттера, чиї послуги уряд високо цінує, перевели в інше місце виключно у зв'язку з переглядом кордонів,— тільки це і ніщо інше вимагало перенести резиденцію до центральної частини району. З таким же успіхом він міг би додати, що «ці зміни призвели до розширення території, котрою керує капітан Леттер».

Слід було чекати саме такої відповіді, сказала тітонька, для неї це був зайвий доказ того, що Джімові справді час повертатись у Бакфілд.

Тітонька знову стала в свою улюблену позу циніка, так їй легше було пережити образу, але я була далека од цинізму. Спершу мені здалося, що міністр не все знає, але потім ні в кого з нас не лишилося сумніву,— про Джімову справу в міністерстві знали дуже добре, і тоді мені вже дійсно, як то кажуть, світ угору піднявся.

Хіба не дивина, що після історії з Боумом, після всього, що сталося з Гулдом та Раундом (не кажу вже про багатьох інших), я ще не втратила здатності дивуватися й обурюватися ставленням до Джіма,— ставленням, яке, між іншим, майже не виходило за звичні межі. Очевидно, головну роль тут відігравало не обурення, а мій страх за Джіма. Вперше я так чітко зрозуміла, що державна «машина» справді може розчавити його, бо він для неї — ніщо.

Що може бути мерзенніше й жахливіше за уряд, який, знаючи, що він чинить несправедливо й аморально, все одно продовжує свою ганебну практику,— вдаючи при цьому, ніби все йде як годиться і що інакше й не можна? Замість уряду я побачила раптом лютого звіра, страховисько, яке не має нічого спільного ні з людиною, ні з машиною,— побачила щось тупе й підступне, яке, шкірячи зуби, тишком-нишком готує над вами розправу.

Вперше я зрозуміла того бідолаху (звільненого зі служби поліцейського), котрий бігав попід вікнами урядових офісів і жбурляв туди каменюки, аж доки його запроторили до в'язниці; зрозуміла людей, що надсилали Честерові погрози (особливо після того, як він увійшов до складу Великої Трійці) підстрелити його чи спалити наш дім. Одного з тих навіжених, що просто-таки не давали нам жити, зрештою засадили до божевільні, і тоді ми сказали: «Ну звісно, він завше був божевільний». Але тепер я зрозуміла, що він став таким, божевільним його зробили людська байдужість і підступність цього страхітливого звіра.

Протягом кількох тижнів я була в нестямі, обмірковуючи, як примусити нігерійську владу надати справі луга розголосу.

Виявилося, що зробити це можна. Після зміни уряду, коли містер Ллойд Джордж звалив містера Асквіта, знайшлося чимало людей, прихильників колишнього прем'єра, котрі ладні були вчепитися за будь-яку нагоду, аби тільки виступити проти нового уряду. Як не дивно, нас радо підтримали навіть ті, хто вперше почув про цю справу. Незабаром