Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

92

Званий вечір пройшов на високому рівні. По вечері чоловіки відокремилися, і ми їх більше на бачили; усамітнившись, вони узгодили кілька головних моментів і виробили генеральний план повалення уряду Асквіта. Коли вже після другої години ночі Честер з'явився у спальні, його аж розпирало від захвату й радісного збудження. Іншими словами, він миттю настроївся на невимушений, навіть грайливий тон; і хоч, як це завше бувало з ним проти ночі, він ледве стояв на ногах від утоми, а очі йому знеможено блищали (крім усього іншого, винна була ще й порядна доза шампанського, бренді, віскі, а може, й ще чогось, що їх спожив нині Честер,— як і раніше, він майже не пив, проте ніколи не відмовлявся підтримати компанію,— отже, вино в домі текло рікою), він все одно пурхав по кімнаті метеликом, жестикулюючи й прибираючи ефектних поз.

— Сподіваюсь, ти розумієш, люба моя, що твоя вечеря матиме історичне значення? Тепер у нас буде новий уряд — справжній Кабінет Війни!

Він чекав од мене компліментів. Селлі та Бутем давно вже привчили його до лестощів, але в них це виходило так незграбно, що він лише посміхався, відбуваючись жартами. І все одно йому подобалося, коли його хвалили (лестощі завше приємні, особливо тим, у кого багато ворогів і недоброзичливців) ,— звісно, я теж наговорила б йому компліментів, якби не мій стан. Нажаханий погляд старого Гулда, коли Дейзі пхала його в машину, підштовхуючи коліном ззаду, досі стояв мені перед очима, я ніби чула його хрипке й уривчасте дихання, і мені думалося, яка то страшна річ — отак раптово відчути, що ти старий і нікому не потрібний.

Я похвалила Честера, що то, мовляв, було дуже розумно з його боку, коли він сказав цьому пихатому індикові лордові Г., що насправді він один править Англією.

— О ні, так далеко я не заходив, цей чолов'яга не такий простак,— заперечив Честер; після моєї «зради» він ставився з підозрою навіть до моїх компліментів.

— Звичайно. Але ти вельми тонко давав йому це відчути, раз у раз звертаючись до нього за порадою.

Честер поглянув на мене із своєю звичною іронічною усмішкою: мовляв, ви тільки подивіться, як вона старається!— і потім, ніби демонструючи, наскільки він великодушніший за мене, почав хвалити мене.

— На відміну від свого чоловіка ти мала абсолютний успіх, виглядала просто блискуче!

— Знаєш, я ніяк не могла збагнути, котрий з них Шеффілд, доки не надягла окуляри.

Честер знову глипнув на мене пильним оком; він ще посміхався, але я бачила — він сердиться.

— Що з тобою?— на разі спитав він різким тоном.— Ти цілий вечір не зводила з мене очей.

— Зі мною? Нічого.

— У Джіма знову якісь неприємності?

— Та ні. Якщо вірити останньому листу, його справи навіть покращали.

— Послухай-но, якщо ти про Теда Гулда, то я виявив до нього максимум терпіння!.. А що, як я виклопочу йому титул? Я давно про це думав.

Я не мала наміру говорити про Гулда — боялася. Але ця його фраза про титул мене страшенно обурила, і в мене прохопилося, що бідолаха, мабуть, дуже ображений на нього, Честера.

Честер визвірився на мене й запитав, чого я, нарешті, від нього хочу.

— А як накажеш чинити з такими як Раунд або Гулд, юродивими й шантажистами, що б'ють на жалість? Раунд і досі переконаний, що йому на роду написано бути прем'єр-міністром, хоч насправді він — справжнісінький йолоп, і ти це добре знаєш. Бо якби він був хоч трохи розумніший, то не мав би такої високої думки про свою особу.

— Колись ти казав, що найкраще — не звертати на таких людей уваги.

— Еге ж, казав, бо сам був дурень,— провінційний шмендрик, переконаний, що його дивоглядних талантів цілком стачить для того, щоб розігнати імлу. Тепер я порозумнішав. Ні, Раунд і його компанія — смертельна загроза для всієї нації. Найстрашніший з дурнів той, хто вважає себе за розумного. Він говорить з іншими дурнями їхньою мовою — і тішить їхню пиху!

Цю тираду було виголошено з притиском, прокурорським тоном; скінчивши, він зміряв мене довгим і лютим поглядом, ніби хотів сказати: «З тим усе ясно,— але що мені робити з тобою, уперта дурепо?»

Після того мені як заціпило, і це теж, з його погляду, був злочин. Я повинна була кинутися до нього, запевняючи, що він цілком має слушність. І хоч я була згодна з кожним його словом (та й хто, живучи під охороною поліції, не погодився б з тітоньчиною думкою про «цих скажених собак»?), мені забракло сили сказати йому про це.

Річ у тому, що в наших взаєминах, так гарно «організованих» і продуманих, не лише з його, а й з мого боку, від перших же днів війни виникло щось нове й не до кінця зрозуміле: так ніби в мене теж з'явилися «нерви», у них була своя, і досить химерна, політика.

Коли Честер мовчки ліг у ліжко й пригорнув мене, я сказала собі: «Ну що ж, карай мене, карай!», але винною себе не почувала. І подумала: «Невже я ненавиджу його? Ні, це було б несправедливо». Але десь у глибині мого єства, у тій його клітині, яку боляче вразила сьогоднішня сцена з Гулдом, причаїлося почуття ненависті.

93

Честер не випадково спитав тоді про Джіма. Він знав, що ми з тітонькою посилали запит про нього до африканського відділу міністерства у справах колоній.

Джім не міг оклигати від безлічі хвороб, а ми знали, що обидва його попередники померли на цій «штрафній станції» один за одним. Ми знали