Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

виникла «партія луга», і коли 1917 року Джім поїхав у відпустку по хворобі, сімнадцять (!) членів парламенту (я вже не кажу про різні товариства, наприклад, Кларксонівська асоціація боротьби за права африканських народів) згодилися підписати листа, в якому вимагали урядового розслідування. Навіть більше — вони хотіли влаштувати на честь Джіммі обід у палаті громад.

Потім хтось запропонував скликати мітинг, і хоч ця ідея видалася мені дещо ризикованою, я не могла стати їй на перешкоді. Тому я поїхала до Саутгемптона зустріти Джіма й попросити його не давати надто поквапливих інтерв'ю репортерам. Порадившись, ми з тітонькою вирішили, що найкраще Джімові підійде роль добрячого служаки, «недипломата», довкола якого надто палкі прихильники необдумано зчинили галас.

Репортери, однак, не виявили до Джіма цікавості, та він і сам, ще до того, як я перестріла його у Саутгемптоні, телеграфом на ім'я членів парламенту рішуче відмовився від обіду в палаті громад (назвавши ініціаторів цієї акції «диваками й пацифістами»), погодившись, однак, на мітинг, якщо я гарантуватиму йому, що ніхто там не виступатиме проти Британської імперії.

Таку гарантію я йому дала. Незабаром виявилося, що ідея мітингу на захист політики довіри до тубільців Західної Африки користується великою підтримкою. До президії зборів мали увійти багато відомих політичних діячів, у тому числі й кілька екс-міністрів.

94

Усі ці приготування ми тримали в секреті від Честера. Він все одно не міг би прилюдно підтримати Джіма у його виступі проти уряду. І коли ідея мітингу остаточно оформилася, я дала Честерові слово, що не сяду в президію і не підпишу жодної колективної петиції. Ім'я Німмо не з'явиться на жодному папері.

— Роби, як хочеш,— сказав Честер.— А втім, не знаю, що вам дасть уся ця агітація.

— Хоча б те, що люди знатимуть, чого домагається Джім.

— А чого він домагається?

Це мене трохи спантеличило. Хіба Честер не знає, що Джім обстоює права тубільців?

— Розумієш, я не певен, що Джім може компетентно судити про те, що цим тубільцям треба. Авжеж, він зробив для них чимало, проте останнім часом Джім таки відстав від життя: воно дуже змінилося, доки він сидів у своїй Африці. Сьогодні такий темп, що встигнути за життям незрівняно важче, ніж учора.

— Не гинути ж Джімові завчасно лише через те, що все на світі таке плинне.

— Нікому не дано спинити поступу історії. А історія безжальна до примітивних народів — такий закон життя. Джімові слід зважати на реальну ситуацію.

— Отже, на твою думку, Джім повинен дати волю місцевій владі і дозволити їй перенищити всіх бідолашних луга,— лише тому, що представники влади вважають це плем'я нікчемним, незначним і твердо переконані, що за нього ніхто не заступиться?

Помітивши, що я починаю сердитись, Честер припинив розмову, а я подумала: «Яке ж це, однак, з його боку паскудство — звинувачувати Джіма в тому, що він відстав від життя! Так, він усі ці роки просидів в Африці, — але ж саме уряд відправив його в це заслання, та ще й з певним розрахунком».

Ще перед тим ми домовилися з Джімом зустрітися поблизу його клубу св. Джеймса, я мала сказати йому, яке приміщення ми орендували для мітингу (не хотілося говорити про це по телефону, нас могли підслухати), і я на кілька хвилин спізнилась. На вулиці я ніколи не носила окулярів, і тому не впізнала Джіма у самотній постаті, що маячила біля дверей клубу. Тільки коли він повернувся й пішов до мене своєю, лише йому притаманною ходою,— трохи перевальцем, як ходять професійні жокеї,— я зрозуміла, що це він. То була наша друга з ним зустріч після його повернення з Африки, і я вперше побачила Джіма у цивільному. Його вигляд мене просто вразив. На ньому був старий синій костюм крою 1910 року, який я не раз на ньому бачила, та вузенькі штани, у яких Джімові ступні (невеликі та зграбні, витонченої форми; ними він дуже пишався) здавалися величезними лапищами. На голові у нього був котелок, куплений колись під цей костюм, котелок, у якому Джім мав досить кумедний вигляд. Я чудово розуміла, що Джім, подібно до всіх колишніх денді, любив свої старі речі, та мимоволі пригадалася мені розмова з Честером, навіть не самі слова, а їхній підтекст.

Наблизившись, я побачила видовжене пожовкле Джімове обличчя і вражено-зосереджений погляд, що ніби застиг в його збляклих очах (Джім весь час думав про те, як підло його пошили в дурні та як безпардонно розправляються з його луга), і мало не розплакалась. Мені й справді здалося, що Джімові загрожує не лише урядова «змова», а й дещо куди жорстокіше і могутніше — той «поступ історії», який, за одвертими розрахунками Честера, рано чи пізно зробить Гулда й Раунда нікчемними опудалами. Це здалося мені жорстоким і підлим, я не хотіла з цим змиритися і вирішила, що не дозволю їм занапастити Джіма.

По всьому тому ми з ним люто посварились. Знаючи, що Джімові треба буде зустрітися з членами Комітету в справах луга, я порадила йому купити принаймні нового капелюха, а він заперечив, що скоріше повіситься, ніж надягне на себе оте неподобство, яке зараз носять на голові, та ще й «зроблене з казна-якого барахла».

— Але ж не можна, Джіме, носити на голові отаку каструлю!

Він зупинився, зміряв мене навіть не сердитим, а скоріше зневажливим поглядом і, помовчавши, спитав:

— Отже, старий солдат не досить елегантно одягнений для місіс Німмо?

— Ти чудово розумієш,— ідеться виключно про комітет.

— А що комітетові до мого старого котелка?

— Звісно, це дурниця, але, як ти знаєш, людей стрічають по одежі.

— Я послав їм доповідну записку.

— Чудова записка, але де в тебе гарантії, що вони її прочитали?

— Тоді про що мені говорити з оцим комітетом?

— Але, Джіме, це дуже впливовий комітет, там люди з іменами.