Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Тут бійці, які мішки носили, помітили, одразу вдвох кинулись у воду, хоч і холодна ж була. Довго борсалися, мені не видно було, що там діється, а потім випхали втікача на причал. Живого, здається. Побили, повантажили на катер і повезли. Сувора була дисципліна. Наказали привезти — везли, не дали втопитися. Далі ще валізи з грошима прибували. Потім якісь азіати приїхали у чалмах. Потім залізничники якісь. Потім отець Іліодор, якого я запам’ятав. Весь день катери через річку моталися, когось відвозили, когось привозили, але не всі поверталися. От тих, кого в мішках везли, я більше не бачив. І азіатів їхало туди шість, а повернулося чотири, і такі перелякані, що їх із катера виносили, бо самі ходити не могли. Ще кілька разів аероплани літали. Один Волгу перелетів, зробив над тим берегом коло, щось скинув, далі полетів.

Ополудні сходив я поїсти, повернувся й далі спостерігав. І десь уже ближче до вечора зайшов на катер чоловік. Мабуть, кравець, бо в руках тримав розкішну жіночу сукню. Я телескоп навів, щоб фасон роздивитися. Рукави короткі, коміра взагалі немає, навпаки — є декольте. Анюта таких не носила. Тільки скривився. Час ішов, а я досі не знав, тут вона чи ні. Цей Харлам теж особливого захвату не викликав. Небезпечна людина, хай йому грець. Та не з тих я був, що відступали. Далі спостерігав, сподівався таки щось побачити.

Увечері постукали у двері. Визирнув, побачив Самсонова, який доповів, що надіслав телеграму.

— А ще їхав із торговцем одним. Він трохи перепив — і давай патякати. То про те, то про се. Сказав, що віз із Царицина чотири ящики фруктів делікатесних і квітів багато. Я здивувався, бо рано ще ж, сніг тільки зійшов. Звідки фрукти, звідки квіти? А він розповів, що тут неподалік місто Сарепта-на-Волзі є, там німці живуть. У них теплиці великі, що хочеш вирощують. Торговець розповів, що він би й більше на Москву фруктів і квітів узяв, але німці мусили частину віддати якомусь багатію місцевому, якого побоювалися. Імені не назвав, але я одразу про нашого подумав.

— Думаєте, тішить фруктами та квітами співачку?

— Не знаю. Оце почув і вирішив доповісти вам, Іване Карповичу.

— Добре. — Я покрутив головою. — От яка зараза. Все якісь дотичні докази, а прямого жодного. Може, на Уралі Анюта, а ми тут тільки час втрачаємо? Як його напевне дізнатися?

Але я не знав як. Домовилися, що вранці Самсонов на пошту сходить, по відповідь із Одеси, а потім на вокзал, спробує довідатися про вагон Харлама, той самий, броньований. Пішов Самсонов, а я за ним. Перевірити хотів, чи немає хвоста. Не було. Я повечеряв, додому повертався. Перестріла мене проститутка дорогою. А воно, чесно сказати, після пригод у «Білому Єрусалимі», а точніше, після дивовижного порятунку з-під молота, якось гостро хотілося уваги жіночої. Але все часу не було. А тепер ось вирішив, що хороша нагода.

— Ти хоч до ліхтаря вийди, а то ж кіт у мішку.

— Сірник можу запалити. — І запалила.

— Ходімо, красуне.

— Ходімо, красеню, — засміялася вона.

Привів я її до квартири. Дорогою купив вина солодкого, тістечок. А там у мене кілька пляшок порожніх, одяг розкиданий, а телескоп схований. Готувався, раптом зазирне господиня. Вино відкоркував, налив, роздивився при світлі дівку. Молода зовсім, а така заморена. Обличчя сумне, шрамиків кілька, волосся ріденьке. Щось за спиною показала, я озирнувся, потім дивлюся — вино в моєму келиху хвильками пішло. Снодійного кинула.

— Дарма це ти. Брати в мене особливо нічого.

— Про що це ви? — злякалася.

— Про те, що ти у вино мені кинула. — Я келих відставив.

— Та нічого я не кидала, звідки ви взяли? — А в самої очі перелякані, зіщулилася, одразу видно — били її. Якщо людину б’ють, завжди помітиш. — Наплутали ви щось, не брала я нічого, не...

— Заспокойся. Бачу, що нелегке в тебе життя. Ну, у вашого племені воно всюди таке, — кивнув я. — Але ти мене не дури. Не люблю я цього.

— Вибачте. Дуже вже важко тут, — сказала вона і заплакала. Я спочатку думав, може, на жалість бере. Буває таке часто у жінок продажних. Заради того, щоб доплатив, і заплаче, і розповість історію сумну, як її, сиротину, життя кидало. Але ні, замовкла, сльози втерла. Узяла мій келих, пішла до вікна, вихлюпнула. Поставила, налила знову. — Вибачте, дурна я, не побачила, що ви людина серйозна. Давайте вип’ємо.

— Залюбки.

Почаркувалися, випили.

— Пригощайся. — На тістечка вказав. Вона половину швиденько підібрала. — Всі їж, я ситий. — Всі і з’їла.

— То як ви — в ліжко чи поговорити?

— А що, бувають такі, що поговорити? — здивувався я.

— Бувають. Ото почнуть душу вивертати, а я сиджу, слухаю. Я слухати вмію.

— А гроші потім платять?

— Ну, звісно, платять. Якщо я без грошей прийду, мене мамка битиме.

— Мамка? Отаманша ваша?

— Вона. Справжня моя мамка далеко, десь аж на В’ятці. У нас хліби замокли, їсти нічого стало. Голод. Мамка мене за