Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

була для нас з Вірою такою невеселою. Щодня біля нашого будинку почав з’являтися молодий чоловік – пристойно, між іншим, зодягнений, – з коляскою. У ній – дитинка, в пелюшки замотана, тільки личко й видно. Спить те маля. Молодик той сюди-туди перед нашим будинком фланірує – ну геть зразковий молодий батько! Колясочку злегка трясе-гойдає – а-а-а… Дитя заколисує. Воно б і нічого, хай би собі гуляв чоловік із дитиною, так він… Не повіриш, кожному стрічному – незалежно від того, питає той його чи ні, – розповідає, що він… Хто? Зроду не повіриш – у моїй ролі виступає! Заявляє, що він – чоловік «самої Віри Холодної». Ні більше ні менше! А в колясочці – їхнє спільне дитинчатко. І розказує – ледь чи не зі сльозами в таких добрих і безневинних очах… Віра, мовляв, покинула його з дитиною, ба, навіть вигнала їх втришия! А сама, звісно, до іншого, спідницею майнула, сяка-розтака! Тож він, покинутий і вигнаний бідолаха, сам виховує дитинку…

Ми вже до городового зверталися, до пристава. Кілька разів його забирали в участок – дитина в колясці виявилася… лялькою, замотаною в пелюшки. Гарна лялька така, з пухкеньким личком, рожевими губками і небесно-блакитними оченятами. Але… «Він тихо схиблений, – сказав нам пристав, – і ми нічого з ним не можемо зробити, адже порядку він той, “не нарушає”…» Один із поклонників Віри надивився фільмів з її участю, закохався в неї, як усі закохуються в мою дружину, а тоді й уявив себе її чоловіком, якого вона – така-сяка – вигнала на вулицю…

Як тобі це, друже мій? Га? Довго ми не могли позбутися того схибленого з коляскою і лялькою в ній. На щастя, нам у цьому допомогли інші поклонники Віри – вони юрбами ходили за тим «чоловіком самої Віри Холодної», якого буцімто королева екрана вигнала з квартири, а це вже, сам знаєш, непорядок. З точки зору нашої доблесної поліції – недозволене «скопление» граждан… З’явився городовий і грізно застеріг тих поклонників Віри Холодної:

– В количестве больше одного человека не собираться!..

Оскільки ж «в общественном месте», себто біля нашого будинку, Віриних поклонників «скапливалось в количестве большем, чем один человек», поліція нарешті забрала того схибленого з коляскою. Де його поділи – не знаю. Ляльку, що була в колясці, городовий, поправивши шашку, та підкрутивши свої вусища, підніс моїй дружині.

– Ваша, так би мовити, дитина, Віро Василівно!

Лялька Вipyci сподобалась, вона називає її Найдою і навіть вважає – жартома, звичайно, – своєю третьою дитиною.

Гірше, що вийти з будинку, – а їй треба щодня бути в кіноательє, – вона не завжди може – перед вікнами часто товпляться її шанувальники, які чекають годинами, аби подивитися на свого кумира, коли він вийде з будинку. А тому Віра здебільшого користується чорним ходом – через внутрішній двір, там за сарайчиком двірника є потаємна хвіртка, що веде на іншу вулицю, де її чекає найнятий візник…

Іноді вона з сестрою Сонею ходить у кінотеатр. Аби, як вона каже, «збоку» подивитися черговий свій фільм і спостерігати за реакцією глядачів. Але щоб її не впізнали і не зчинили в кінотеатрі фурор, гримується під бабусю, бере ціпочок, а Соня виконує роль онуки і веде її «у кіно». Для мене це невесела розвага. Соня кожного разу тремтить: а раптом глядачі впізнають у тій «бабусі» «саму Віру Холодну» – чи й вирвешся потім од них!..

Про те, щоб мені пройтися з Вірою під ручкою вулицею, не кажучи вже про кінотеатр чи театр, – не може бути й мови! Тому ми з обережності майже нікуди не ходимо. Можна, правда, ходити на різні артистичні зібрання чи в кафе, де кучкуються артисти, поети, музики, але… Не дуже мені хочеться бути там у ролі «чоловіка самої Віри Холодної», а самостійного значення я вже, виходить, і не маю. Тому сиджу вдома, а Віра то на знімальних майданчиках, то на зібраннях… А я вдома з Найдою – іноді з нею навіть балакаю, жаль, що вона мовчить… Житуха, одне слово! Не знаю, чи довго витримаю такий статус – «чоловіка самої Віри Холодної». А моя мрія мати просто дружину, а не чиюсь королеву, все ще залишається нездійсненною мрією…»

…Поцілувавши на ходу чоловіка, Віра бігла на студію – зніматися. Наперекір усьому: сімейним негараздам, наперекір усім подіям – політичним, революційним і ще бозна-яким. І знімалась у фільмах, що їх за традицією називали «салонними» – про красиве неземне кохання, що спалахувало, звичайно ж, у красивій обстановці, тоді ж як на вулицях реального життя творилося щось несусвітнє і далеке-далеке від красивого кохання, як і взагалі від «салонних» фільмів. Якраз 1917 року вийшов найвідоміший фільм з її участю – «Молчи, грусть, молчи…»

Це була історія про циркачку, яку спокушає багатій. У фільмі знялися, крім Холодної, всі зірки того часу і зокрема Осип Рунич, Вітольд Полонський, Костянтин Хохлов… Фільм користувався шаленою популярністю у глядачів – і це на тлі революції, голоду, на тлі мітингів, співів, що, мовляв, «отречемся от старого мира» тощо. «Жорстокий романс» йшов у красивих декораціях, що аж ніяк не відповідали тодішній дійсності, але рятували від сірих буднів і усіляких негараздів та жахливого безладу, що полонив тоді імперію, і з якого, здавалося, вже не було виходу.

У нової влади руки ще не доходили до якогось там кінематографа – всьому свій час, – тож на екрані, як і раніше, вирували салонні пристрасті якихось ледь чи не опереткових графів, баронів, багатих підстарків, які з останніх сил молодилися, спокусниць, невірних дружин, лялькових коханців… Та й вочевидь, тоді комісари ще не уявляли, як можна використати на благо нової влади синематограф – у нових політичних обставинах (відбувалося лише документальне фіксування на плівку етапів становлення Радвлади).

Як іронізуватиме пізніше преса, світла думка про те, що «із усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», ще не визріла в голові вождя світового пролетаріату, самі комісари, які виросли на дореволюційних фільмах, що їх обожнювали в глибинах своїх загартованих у класовій боротьбі душ так же пристрасно, як і інша несвідома публіка, просто ще не зважувалися підняти руку на «Великого німого». Минув якийсь час, перш ніж з’явилася, хай і не зовсім рішуча, вказівка побільше знімати російську класику.

Хоч іноді, а Віра Холодна в перерві між зйомками таки звертала увагу на те, що відбувалося навколо. А відбувалося щось несусвітнє, незбагненне. Актори, художники, поети, кінопромисловці були зайняті тим, що правдами й неправдами намагалися