Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

втекти за кордон. Сам Тіман (той самий, на якому трималося ательє «Тіман і Рейнгардт») напосідав на Віру Василівну: переходь до мене в ательє, і ми негайно виїдемо з Росії, від усього цього жаху і безладу! Лякав Віру, що нова влада швидко отямиться і націоналізує кінофабрики, як і всі інші промислові підприємства, і тоді… Тоді знімати в кращому разі доведеться історію любові комісара і комісарші! Хоча… йдеться до того, що навіть саме слово «любов» буде заборонено – як класово чуже!

А втім, хто тільки тоді не пропонував Вірі Василівні залишити Росію. Особливо наполягав Дмитро Харитонов. З-за кордону чи не щомісяця приходили запрошення, а в них – небувалі суми гонорарів, контракти на десятиліття. Віра Василівна відмовлялася. Спершу тому, що сподівалася на краще. Потім якось змирилась з бідами – це все ж таки батьківщина. І вона мусить бути з нею – у найтяжчі дні. Коли ж вона опиниться в Одесі, то змушена буде декларувати про свою ледь чи не любов до радянської влади. А все тому, що в Москві залишаться її рідні, чоловік, прийомна дочка Нонна і молодша сестра Надя. На випадок чого вони можуть стати заручниками, і Віра Василівна і тоді й пізніше обдумувала кожне слово, перш ніж зробити яку заяву.

А нова влада ставала все крутішою до кінематографа. Московський кінокомітет не схвалив картину «Молчи, грусть, молчи…», визнавши її «верхом пошлости и мещанства». Але фільм день відо дня ставав все популярнішим і популярнішим, у кінотеатрах вишиковувалися довжелезні черги, квитки розхоплювали за лічені години, і їх все одно не вистачало всім бажаючим.

Про фільм вже знали й за рубежем, тож Вірі Холодній знову надходили пропозиції знятися в Голлівуді, Берліні, але вона, як і перше, рішуче відмовлялася.

Того року вона отримувала багато пропозицій від іноземних фірм. Її запрошували зніматися в різних країнах Європи і навіть Азії. Дмитрій Харитонов запропонував їй стати компаньйоном його кінофірми у Франції. Коли пропозиції їй почали набридати і навіть дратувати, опублікувала в пресі заяву про те, що вона не залишить Росію у такий тяжкий час, тож закликала всіх інших акторів брати з неї приклад. (Багато хто й справді взяв з неї приклад, відмовившись від вигідних зарубіжних контрактів.)

«Якщо нам пропонують великі гроші закордонні фірми, – писала Віра Василівна у своїй заяві, – то значить, нас цінують високо. Але тепер розлучитися з Росією, хай і вимученою та засмиканою і пораненою, – боляче і злочинно, і я цього не зроблю».

Більше того, актриса в травні 1918 року підтримає рішення Мосради про введення робітничого контролю на кінопідприємствах, що було зустрінуто вороже не лише кіногосподарями, але й майже усіма творчими працівниками кіно. «Я проти контролю в кінематографі нічого не маю, – заявила Холодна кореспонденту «Киногазеты», – оскільки він у руках людей знаючих, які люблять і бережуть справжні інтереси художньої кінематографії… Майбутнє екрана велике і необмежене. І я щаслива, якщо хоч трохи можу взяти участь у цій великій справі творчого розвитку кінематографії…»

Страшні післяреволюційні голодні зими у розореній і спустошеній більшовицькій Москві, де були раніше зосереджені фабрики, ательє і артистичні сили, змусили підприємців терміново евакуюватися на білий південь країни й облаштуватися в Одесі і Ялті. Там і були зняті останні картини приватних фірм. Громадянська війна вирувала. З одеського порту, від фатального ялтинського молу випадкові кораблі спішно вивозили коштовний вантаж – копії фільмів, відзняту плівку і діячів російського кіно. На грецькому вантажному судні «Пантера» штормової лютневоїю ночі 1920-го останніми виїздили артисти, режисери, службовці знаменитого і процвітаючого кінопідприємства Росії – «Товариства І. Єрмольєва» і серед них «король екрана» Іван Мозжухін, зірки Наталія Лисенко і Наталія Кованько, талановиті актори Микола Колін і Микола Римський, режисери Яків Протазанов і В’ячеслав Туржанський. По-різному складуться їхні біографії.

«Ялтинський Голлівуд» – ці слова були вперше виголошені Ханжонковим, автором проекту, який буде обговорюватися у 1930-х роках радянською кіновладою, але ніколи не реалізується. Зачарований південним берегом Криму, «цим унікальним знімальним майданчиком», де краса природи сполучається з максимальною кількістю сонячних днів на рік, Ханжонков, який завжди любив збирати навколо себе таланти і був позбавлений будь-якої заздрості, ще до революції вирішив перетягнути сюди з півночі й інших підприємців, включно з головним своїм конкурентом-переможцем Йосифом Єрмольєвим. Викупив коло моря розкішну ділянку землі, де швидко спорудив ательє. Близько ста картин було знято спільними трудами фірм «Ялтинський Голлівуд» до завершення націоналізації, яка довго і повільно тяглася в Криму з 1918 року.

Тим часом у Москві справами кінофабрики на Житній заправляла відважна Антоніна Ханжонкова. Марка трималася. Працював літературний відділ, виходив «журнал мистецтв» під назвою «Пегас», де кіно вперше увели до панорами благородних мистецтв нарівні з театром і живописом, а з номера в номер публікувалися сценарії. Тривали, правда, перериваючись з-за відсутності струму, сеанси у всіх 50 міських кінотеатрах. Нагадаємо, що саме в «Арсі» на Тверській 14 травня 1918 року відбулася прем’єра «Отця Сергія» Протазанова з Мозжухіним у головній ролі.

І фільми знімались! У московському відділенні «А. Ханжонков и K°», і в московському стаціонарі «И. Ермольев», у молодому Торговому домі «Русь», відкритому костромським купцем М. Трофимовим, і в ательє «Нептун», у дрібних фірмах-одноденках, які спішно втікали з Москви, що мертвіла, в Харків, Ростов, у ту ж Ялту, в Одесу. Все ще продовжував зніматися документальний журнал «Кинонеделя»…

Настав 1918-й рік.

Для молодої (а втім, ще дитячої) Країни Рад, якій на той час виповнився всього лише рік, настали нелегкі і водночас хвацько-славетні часи. Це пізніше з художнього екрана маршем залунає вельми гарна й музикальна (в стилі похідного маршу) пісня «Конармейская» Вагрича Бахчаняна:

По военной дороге

Шел в борьбе и тревоге

Боевой восемнадцатый год.

Были сборы недолги,

От Кубани и Волги

Мы коней поднимали в поход.

Среди зноя и пыли

Мы с Буденным ходили

На рысях на большие дела.

По курганам горбатым,

По речным перекатам

Наша громкая слава прошла.

Російський кінематограф (а він на той час був приватним) все ще знімав у своєму стилі й дусі салонні мелодрами, залишаючись далеким від тих подій, про які співатиметься пізніше в «лихой «Конармейской».

У 1918 році, коли «коней поднимали в поход» від Кубані до Волги, Петро Чардинін зібрав у фільмі «Молчи, грусть, молчи…» (казка про любов) увесь цвіт тодішнього кінематографа. Віра Холодна грала головну роль – циркачки Лоли, яка від свого чоловіка, бідного ексцентрика, йде спершу до комерсанта, потім до присяжного повіреного і, зґвалтована по суті барином, домагається