Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

У кутку кімнати хтось ридав із підвиваннями. Дві блідих і дуже одна на одну схожих діви тулилися до немолодої жінки зі строгим обличчям і дивилися на Ашині з жахом. На стільці поряд з Ліїн сиділа дуже гарна блондинка і вирячалася в дзеркало так, ніби чекала там побачити когось іншого.

— Боги, як можна було довести такі чарівні ручки до такого стану? — журилася темноволоса жінка, втираючи в руки Ліїн масло з гірко-солодким запахом.

Потім на кисті Ліїн намотали стрічки щільної тканини і відвели дівчину за ширму де, досить довго приміряли на неї сукні, зупинившись у результаті на неяскравому синьому, яке, за словами всюдисущої Ашині, найчудовішим чином відтіняло шкіру, очі та волосся дівчини. Сукню тут же кудись забрали, а Ліїн повернули на жорсткий стілець, де почали знущатися з її волосся і обличчя.

— Краще вже не буде, — тоном, сповненим світової скорботи, сказала жінка з маслами, розмотавши стрічки. — А для рукавичок не сезон.

Ліїн розумно промовчала.

Прекрасна блондинка кудись поділася, а на її місце посадили русяву, пухкувату дівчинку з переляканим обличчям.

— Що це за красуня? — обурено спитала Ашині і ляснула дівчинку долонею по спині. — Жодна красуня не дозволить собі так горбитися. Та будь ти навіть найкрасивішою дівчиною імперії, цього ніхто не помітить, доки ти не розправиш плечі і не дивитимешся прямо, а не собі під ноги. І хто вас так учить?

Пухка дівчина спробувала одночасно випростатися і прикрити руками видатний бюст, за що була облаяна і обізвана сірою мишкою. І, перш ніж кинутися до чергової жертви, Ашині голосно повідомила, що миші у палацовому серпентарії не виживають, тому можуть одразу їхати додому і виходити заміж за сусідів-вдівців із купою діточок.

Пухка дівчина почервоніла, підняла підборіддя і завмерла, як і належить красуням, з прямою спиною і розправленими плечима.

Ліїн тихенько хмикнула. Схоже, біографії та страхи підопічних Ашині знає не гірше, ніж те, який колір найбільше підійде рудим та білошкірим дівчатам.

З цієї кімнати Ліїн виходила з дзвінкою порожнечею в голові, на якій спорудили гарну зачіску, перевивши волосся синьою стрічкою. За спиною Ашині знову когось розпікала за несмак і звичку горбитися, принагідно наказуючи принести льоду і спробувати привести в порядок обличчя плаксивої дурепи. Поруч йшла Мелана і загадково посміхалася. Виглядала вона таким собі ефемерним видінням, поряд з яким дихати треба обережно, а то розтане. Ось тільки двері це ефемерне видіння відкрило так, ніби важка дубова стулка взагалі нічого не важила. Поглядом змусила розступитися дівчат, які встигли зайняти за цими дверима чергу, мабуть пристрасно бажаючи бути облаяними Ашині, і повела Ліїн у той бік, з якого вони сюди прийшли.

— Так, — сказала задумливо, пройшовши чергу дівчат, які бажали стати красунями. — Тепер ідемо в лігво до лева. Головне, не потрапити дорогою на очі найчудовіший з елан імператриці Кадії, інакше сьогодні не дійдемо. Вона допитлива, як кішка, і так же вважає, що люди існують, щоб її розважати. Куди поділися наші чоловіки?

Озирнувшись, вона звернула до непримітних сходів, що ховалися за оксамитовими фіранками, і почала кудись спускатися. Ліїн пішла слідом, відчуваючи себе казковою красунею, яку віддали в жертву чудовисько, що живе в лабіринті з людських кісток. І треба цій нещасній красуні відшукати в чудовиську людину, яку колись прокляли, витягнути її на світ і перебороти прокляття. Інакше вона буде вбита та з'їдена. І її кісточки стануть частиною чергової стіни, якими чудовисько намагається відгородитися від світу і людей, у тому числі від людини, яка все ще існує десь глибоко в ньому.

Ліїн ніколи не розуміла, навіщо чудовисько весь час вимагало надсилати красунь. А зараз раптом зрозуміла: чудовиську просто було нудно і воно розважалося. А красуні, бо на них дивитись приємніше. Ліїн і самій було дуже приємно дивитись на гарну дівчину у синій сукні, яка відбивалася у дзеркалі. А ще її тішило, що ця краса недосконала і що сезон рукавичок поки не прийшов. Так вона залишалася сама собою, а не фарфоровою лялечкою, з якою слід здувати порошинки та боятися її розбити.