Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Йовіла мимохідь зазирнула і в спальню з великим ліжком і двома шафами (а й справді – десь ж Вітан мусив зберігати всі свої камзоли за останньою модою), кинула погляд і на ванну та маленьку кухоньку. Вона збиралася безцеремонно подивитися і за останні двері, але Вітан її м’яко зупинив. 

 – Зачекай, Йовіло. Це лабораторія, і я сьогодні вранці лишив там одну дуже нестабільну основу. Якщо дверей не торкатися, вона буде в порядку. Я тобі якось покажу там усе, обіцяю. Але поки що краще…. просто нічого не чіпати, – Вітан обережно відвів її долоню від дверної ручки і справді наче намагався і не дихати у її бік. Йовіла слухняно відійшла і весь вечір намагалася не наближатися до дверей і на десяток кроків. 

Тим часом Вітан підсунув до неї тарілку з наїдками. 

 – Я не знаю, коли буде останнє випробування. І що це буде, якщо вже відверто, теж не знаю. Королева… за усіх її чудових якостей, вона любить робити все сама, і іншим повідомляє про свої плани тільки тоді, коли це конче необхідно. 

 – Я не думаю, що відбір будуть затягувати, – сказала Йовіла. – На місці королеви я би намагалася одружити Еріка якомога швидше. 

 – Скоріш за все, так і буде – зітхнув Вітан. – Це нам наче і на руку, але лишається зовсім небагато часу, щоб виявити заколотників. Якщо не вдасться цього зробити, вони просто заляжуть на дно, і ми ще нескоро зможемо вийти на їхній слід. Треба зробити все можливе, щоб затримати їх зараз. 

Йовіла кивнула. Відразу ж після цього з її рота вирвалося і протяжне позіхання. Вітан кинув побіжний погляд на годинник, а той ще з сорок хвилин тому пробив північ. 

 – Пора спати, – констатував він. 

Йовіла у ванній кімнаті перевдяглася у простору білу сорочку, але коли повернулася до ліжка, Вітана там не було. Вона визирнула у вітальню і помітила, що той і справді відповідально стелив собі постіль на дивані. Йовіла клацнула язиком. 

 – Віте, – покликала вона стиха. Артефактор озирнувся із подушкою в руках. – Йди до мене. Тобі і справді не треба спати на дивані – на твоєму ліжку і на п’ятьох місця вистачить. 

 – Ти впевнена? – запитав він, злегка піднімаючи брову. – Я не хочу… прискорювати події, чи… Ну, сама розумієш. 

  – Не розумію, – відрізала Йовіла і повернулася до спальні. Вона вляглася на ліжко, а за хвилину почула за спиною шурхотіння, і перина прогнулася під вагою ще одного тіла.  

 – На добраніч, – пробурмотіла вона, нарешті закриваючи очі. 

 – Гарних снів, – відізвався Вітан, дуже обережно складаючи руку їй на талію. Після цього Йовіла нарешті заснула – це був дуже, дуже довгий день. 

Наступного ранку вона вибиралася з іституту артефакторики ще до того, як подали сніданок. Вона прокинулася від чергового вибуху десь у іншій частині будівлі ще засвітла. Вітан, вочевидь, вже давно звик до усіх цих звуків, бо навіть не ворухнувся, тож Йовіла обережно вибралася із його ведмежих обіймів і помчала до ванної. Коли вона повернулася, Вітан вже прокинувся і розгублено кліпав у ліжку. 

 – Куди ти?.. – сонно запитав він, потираючи очі. У ранковому світлі він видавався навіть красивішим, ніж зазвичай; тепер, коли артефакт не приховував його справжньої зовнішності, Йовіла все не могла на нього надивится. 

 – До гуртожитку. Не хочу, щоб дівчата щось помітили. 

Наречені, безперечно, вже щось помітили – зрештою, вона не повернулася назад після розмови із Вітаном. Але половина з них і так вважали, що між ними роман, тож це не мало бути великою проблемою. 

А інша половина думала, що це вона вбила Селестію, – послужливо нагадав їй внутрішній голос, але Йовіла намагалася на нього не зважати. Варто тримати настрій настільки позитивним, наскільки це взагалі можливо за цих обставин. 

 – Гаразд, – пробурмотів він. – Тільки зачекай, давай хоч кави швидко вип’ємо. 

І вони попили кави, а потім Вітан ще всунув їй у руку якусь булку, коли вона вже стояла на порозі, і поцілував у щоку. Посмішка у Йовіли не сходила з обличчя майже до самого гуртожитку. 

Коли вона вже звернула на широку стежину, що вела прямісінько до будівлі і якраз запихнула до рота останній шматочок булочки, Йовіла помітила за кущами фігуру, яку було аж надто важко не впізнати. Панна Орс статечно йшла до їхнього гуртожитку, притримуючи обома руками важкі спідниці своєї чорної, але настільки пишної і рясно прикрашеної сукні, що мало у кого повернувся би язик назвати її траурною. 

Йовіла прикусила язика. Що ж, королева, здається, і справді була схильна не розповідати нікому про свої плани – бо вона була готова поставити свою місячну зарплату на те, що цього ж таки дня мав відбутися наступний конкурс. 

 – Панно фон Літтен! – вигукнула розпорядниця, помітивши її здалеку. Йовіла зітхнула, але їй не залишилося нічого іншого, окрім як наблизитися до жінки. – Що це ви тут робите так рано?

 – Вітаю вас, панно Орс, – відізвалася вона, на ходу підсмикуючи спідниці. – Та ось не спалося, вийшла прогулятися. 

До гуртожитку вони дійшли у цілковитій тиші, яку порушувало тільки цокотіння чужик каблучків. У гуртожитську кімнату Йовіла прослизнула вслід за панною Орс, а потім перебіжками дісталася до свого ліжка – ще до того, як інші семеро дівчат встигли розтулити очі.