Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Коли тіло вовка горить, воно збігається, — сказав Бао Шуньґуй, — тому він природно меншає.

— А може, це — вовченя, — додав своє припущення Ван Цзюньлі, кивнувши головою на репліку Бао.

Біліґ зійшов з коня й перевернув обвуглений труп на інший бік руків’ям свого аркана, однак і з іншого боку він так обвуглився, що не було видно жодної шерстинки. Вочевидь, це тіло лежало зверху на купі старого очерету, тому пропеклося наскрізь. Старий сказав:

— Хіба це вовк? Це і не вовченя. Це — старий собака.

— А як ти знаєш? — з підозрою дивлячись на нього, спитав Бао.

— А подивись на зуби в пащі — у вовка ікла набагато довші, ніж у собаки, й набагато гостріші. Якщо не віриш, спробуй сфотографувати й доповісти начальству як здобуток ловів, тільки будь обережним: «нагорі» теж є люди, які розбираються, то вони відразу скажуть, що ти вводиш в оману начальство й підсовуєш фото дохлого собаки замість доказів винищення вовків.

Бао Шуньгуй поспішив сказати:

— Залишимо тут якусь мітку, а якщо знайдемо ще кілька таких трупів, то зможемо визначитися — вовки це чи собаки.

Старий, дивлячись на обвуглений труп собаки, почувався пригніченим. Він сказав:

— Старий собака, видно, зрозумів, що вже нікуди не годиться й прийшов сюди помирати — тут і від вітру прихисток, і вовків багато. Бідолаха… Тільки от чому ж вовки його тут не зачепили?

Бао Шуньґуй прокричав:

— Розтягуйтеся в ряд і шукаймо далі!

Загін знову розтягнувся в лінію і продовжив пошуки. Люди зрівнювали із землею купку за купкою попелу, однак так нічого й не знаходили. Декілька молодих інтелігентів почали відчувати, що тут щось не так; навіть бувалі мисливці, які, втім, ніколи не брали участі у війні вогнем, вважали, що це дивно: може, Бат збрехав?

Бат аж розхвилювався, коли всі на нього накинулися:

— Я й Голові Мао це підтверджу, й Тенґеру заприсягнуся — ми з Бухом на власні очі їх бачили. Та й ви ж самі бачили тут свіжі відбитки вовчих лап.

— Дивно, може, тоді у вовків виросли крила й вони полетіли звідси? — уїдливо сказав Бао Шуньґуй.

На це Старий Біліґ посміхнувся:

— Тепер бачиш, що вовки вміють літати? Це ж вовкулаки, вони й без крил можуть піднятися в небо.

— Як же ж ми тоді зранку вбили так багато вовків? — гнівно запитав Бао.

— Тих вовків якраз було достатньо для відплати за табун, а більше вбити їх Тенґер не дав. Тенґер — найбільш справедливий.

Бао Шуньґуй перебив його:

— Годі базікати про Тенґера — все це чотири пережитки![86] — й додав: — Решту території я обшукаю особисто сам!

Раптом двоє конопасів, які йшли попереду закричали:

— Біда! Два племінних бики згоріли!

Увесь загін поспішив до них, у скотарів і мисливців був дуже схвильований вигляд.

Племінні бики в монгольському степу — найбільш вільні й життєрадісні тварини, яких усі поважають. Досвідчені чабани відбирають їх із найкращих телят, а коли вони виростають, то, крім сезону спарювання влітку, коли їх водять до корів різних родин і вони досхочу насолоджуються близькістю зі своїми обраницями — кому яка до вподоби, решту часу їх відділяють від череди і вони вільно пасуться собі в степу, немов вони — дикі корови, ніхто за ними не наглядає й не готує їм спеціально їжу чи воду. У племінних биків зазвичай міцне тіло, цупка шкіра й товста шия, вони достатньо сильні й агресивні, а морди в них — усі в кучеряшках величиною з равлика, вони мають грубі, гострі й прямі роги — це в них найбільш убивча зброя ближнього бою, ще небезпечніша, ніж короткі мечі римських легіонерів. Навіть володарі степу вовки, хоча б і дуже голодні, ніколи не наважуються атакувати племінних биків, адже вони не можуть прокусити цупку «броню» цих корів і не можуть протистояти їхній дикій силі.

Тому племінні бики належать до такої категорії великої худоби в степу, яка не має тут природних ворогів. Вони зазвичай ходять групами по дві особини, удень вибирають собі моріжок, де трава ліпша, й наїдаються, а ввечері вмощаються хвостами один до одного й засинають. Племінні бики вважаються священними тваринами, у степу вони є символами сили, мужності, плодовитості, відваги, свободи й щастя. Монгольських борців називають бухами, оскільки бух — це і є монгольською «племінний бик». Монгольські чоловіки надзвичайно заздрять племінним бикам, оскільки в степу в них дружини й наложниці табунами бігають, а відповідальності за родину брати на себе непотрібно, і до господаря свого вони не прив'язані, тож ведуть щасливе життя одинака. Після сезону спарювання про їхніх дружин, наложниць і дітей піклуються люди. Тож багато монгольських чоловіків полюбляють давати ім’я Бух своїм синам. Кочовики в степу завжди боготворять цих тварин, вважаючи їх священними істотами, існує навіть прикмета — якщо племінні бики здорові й сильні, значить, поголів’я всієї худоби буде збільшуватися, а якщо вони худі й хворі — це означає, що біда й злидні на носу. Оскільки кількість племінних биків незначна, то їхні групки рідко коли перетинаються між собою в степу. Скотарі, коли почули, що згоріли племінні бики, всі злякалися, ніби почули звістку про смерть близького родича. Усі швидко побігли туди.