Читати книгу - "11/22/63"

керуючись інстинктивним (чи радше рудиментарним) глуздом, врешті-решт виграє, граючи на нацьковуванні одна на одну бюрократичних машин двох супердержав, але на американський берег вони зійдуть з голландського пароплава «Маасдам» тільки в середині наступного року. А щодо Техасу…

— Мімз, тут навчальний рік зазвичай закінчується з першим тижнем червня, чи не так?

— Завжди. Діти, котрим потрібно працювати влітку, мусять вже виходити на свої роботи.

…а щодо Техасу, то Освальди з’являться тут чотирнадцятого червня 1962 року.

— І будь-який контракт на вчительство, який я підпишу, буде на випробувальний термін? Тільки на один рік?

— З можливістю його подовження за згодою сторін, так.

— Тоді ви придбали собі викладача літератури на випробувальний термін.

Вона розсміялася, сплеснувши долонями, підвелася на рівні і простягнула руки.

— Пречудово! Обійміться ж із міз Мімі!

Я обняв її, проте тут же відпустив, почувши, як вона хапає ротом повітря.

— Що збіса з вами не так, мем?

Вона повернулася на диван, взяла свою чашку й ковтнула холодної кави.

— Дозвольте дати вам дві поради, Джордже. Перша: ніколи не називайте техаську жінку «мем», якщо ви приїжджий з північніших країв. Це сприймається як сарказм. Друга порада: ніколи не питайте в будь-якої жінки, що з нею збіса не так. Спробуйте якось делікатніше, скажімо: «Чи цілком гарно ви почуваєтеся?»

— То ви цілком гарно почуваєтеся?

— А чом би й ні? Я виходжу заміж.

В першу мить я не зміг скласти цей її зиг з відповідним йому загом. От лишень серйозний погляд її очей доводив, що вона зовсім не рухається зигзагами. Вона навколо чогось кружляє. До того ж, ймовірно, навкруг чогось не вельми приємного.

— Скажіть: «Мої вітання, міз Мімі».

— Мої вітання, міз Мімі.

— Дік вперше зробив пропозицію майже рік тому. Я його відставила, сказавши, що для цього занадто рано після смерті його дружини, що це викличе балачки. З часом цей аргумент став менш ефективним. Я сумніваюсь, щоб з цього приводу взагалі завелися якісь балачки, зважаючи на наш вік. Люди в маленьких містах розуміють, що такі, як ми з Діком, персони, котрі сягнули, так би мовити, відповідного піку зрілості, не можуть собі дозволити аж надто дотримуватися загальноприйнятого етикету. Правда в тім, що мені цілком подобався той стан, в якому ми перебували до тепер. Старий партнер кохає мене набагато дужче, ніж я кохаю його, хоча він дуже мені подобається і — ризикуючи вас збентежити — навіть леді, котрі сягнули відповідного піку зрілості, зовсім не проти гарного злягання в суботній вечір. Я вас бентежу?

— Ні, — відповів я. — Фактично ви мене очаровуєте.

Суха усмішка.

— Прекрасно. Бо, коли я опускаю ногу з ліжка вранці, торкаючись ступнею підлоги, перша моя думка завжди: «Чи зможу я сьогодні чимсь очарувати Джорджа Емберсона? І якщо так, з якого боку мені за це взятися?»

— Не перевершуйте вашого захвату, міз Мімі.

— Мужньо сказано. — Сьорбнула холодної кави. — Я мала дві мети, йдучи сюди. Першої досягла. Тепер перейду до другої, щоб ви вже могли знову повернутися до власних справ. Ми з Діком збираємося одружитися двадцять першого липня, це п’ятниця. Невеличкий ритуал відбудеться у нього вдома — тільки ми, проповідник і кілька членів родини. Його батьки — вони доволі жваві як для динозаврів — приїдуть з Алабами, а моя сестра з Сан-Дієго. Вечірка з друзями відбудеться наступного дня на галявині у мене вдома. З другої після полудня до п’яної години. Ми запрошуємо ледь не все місто. Для малих дітлахів буде пінята й лимонад, барбекю й діжкове пиво для великих дітлахів і навіть живий бенд з Сан-Антона. На відміну від більшості бендів із Сан-Антона, я вірю, що вони здатні не лише «Ла Палому» зіграти, а й «Луї-Луї»[373]. Якщо ви не вшануєте нас вашою присутністю…

— Ви почуватиметесь знедоленою.

— Саме так, почуватимуся. Ви не забудете дату?

— У жодному випадку.

— Добре. Ми з Діком відбудемо до Мексики у неділю, на той час його похмілля мусить вже розвіятися. Ми дещо застарі для медового місяця, але на південь від кордону є деякі ресурси, недоступні в нашому «шестизарядному штаті». Деякі експериментальні лікувальні засоби. Я сумніваюся в їх дієвості, але Дік сповнений надій. Та чорт забирай, спробувати варто. Життя… — Вона печально зітхнула. — Життя надто солодке, щоб віддавати його без бою, як ви гадаєте?

— Так, — промовив я.

— Так. Тож дехто й тримається за нього. — Вона придивилася до мене. — Ви збираєтесь заплакати, Джордже?

— Ні.

— Добре. Бо це могло б мене збентежити. Я навіть сама могла б розплакатися, а в мене це негарно виходить. Ніхто ніколи не написав би поеми про мої сльози. Я не плачу, я крячу.

— Наскільки все погано? Можна мені спитати?

— Доволі погано. — Вона промовила це ніби між іншим. — Мені залишилося місяців вісім. Можливо, рік. Тобто, це припускаючи, що трав’яні препарати, чи персикові кісточки, чи що там є у Мексиці, не подіють магічним чином.

— Мені дуже жаль це чути.

— Дякую, Джордже. Висловлено досконало. Паче того була б сентиментальщина.

Я усміхнувся.

— Я маю ще додаткову причину бачити вас на вечірці, хоча це не заперечує того факту, що для запрошення вистачило б самої лише вашої чарівної компанії й блискучої дотепності. Філ Бейтмен не єдиний, хто йде у відставку.

— Мімі, не робіть цього. Візьміть академічну відпустку, якщо треба, але…

Вона рішуче похитала головою.

— Хвора чи здорова, але сорока років достатньо. Час прийти молодшим рукам, молодшим очам, молодшому розуму. За моєю рекомендацією Дік найняв вельми кваліфіковану молоду леді з Джорджії. Її звуть Сейді Клейтон. Вона буде на вечірці, вона тут абсолютно нікого не знає, і, я сподіваюся, ви поставитесь особливо уважно до неї.

— Місіс Клейтон?

— Напевне я б так не сказала, — поглянула лукаво Мімі. — Я чула, що найближчим часом вона збирається відновити своє дівоче прізвище. Тривають деякі юридичні формальності.

— Мімі, ви зараз сватанням займаєтеся?

— Аж ніяк, — заперечила вона… і тут же задавлено пирснула. — Хіба що трішечки. Просто ви єдиний викладач на факультеті англійської, хто наразі нічим не пов’язаний, тож саме вам природно виступити в ролі її ментора.

Мені це здалося дивоглядним відскоком в алогічність, тим паче для її упорядкованого розуму, проте я провів Мімі до дверей, ані слова не прорікши з цього приводу. Сказав я інше:

— Якщо все так серйозно, як ви говорите, вам слід було б розпочати лікування зараз же. І то не в якогось знахаря десь у Хуаресі[374]. Вам слід було б звернутися в Клівлендську клініку. — Я не знав, чи вже існує Клівлендська клініка, але на той