Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Тепер треба добре виспатися, бо рано в дорогу, — мовив Джон Беллю. — Якщо нас не застукає на перевалі сніговій, завтра ввечері будемо в Даї. А коли пощастить одразу сісти на пароплав, то за тиждень повернемося до Сан-Франціско.

— Маєте вдоволення з подорожі? — ніби між іншим поспитав Кіт.

Останній їхній табір на Ліндермені був незатишний. Усе, що могло придатися, в тім числі й намет, забрали з собою обоє братів. Подертий шмат брезенту мало захищав од вітру. Вечерю зготували на вогнищі в якихось розбитих казанках. У них тільки й лишилося, що укривала та харчів на кілька днів.

Відколи відплив човен, Кіт став якийсь неуважливий та неспокійний. Дядько помітив його стан, але гадав, що то від перевтоми. Вечеряли мовчки, лише раз Кіт озвався.

— Дядечку, — ні сіло ні впало сказав небіж, — віднині кличте мене Смоком. Негоди ж добре-таки попосмоктали мене за цю мандрівку, правда?

Кількома хвилинами пізніше Кіт пройшовся до табору золотошукачів, які все ще прибували та споряджали собі човни. Пробув він там не одну годину, бо коли повернувся, Джон Беллю вже спав.

Буряного досвітку, ще поночі, Кіт виліз з-під брезенту, не взуваючись, розпалив багаття, розігрів біля нього свої чоботи, запарив кави й підсмажив грудинки. Сяк-так поснідавши на холоднечі, дядько й небіж згорнули укривала й зібралися в дорогу. Та тільки-но Джон Беллю повернув рушати на Чілкут, Кіт простяг йому руку.

— Бувайте здорові, дядечку!

Джон Беллю глипнув на нього й з несподіванки аж вилаявся.

— Не забувайте, мене звуть Смок, — додав Кіт.

— Ти що це вигадав?

Небіж лише махнув рукою на північ, у бік розбурханого озера.

— Нема рації повертатися, коли дістався так далеко, — пояснив він. — Та й ведмедина мені до смаку. Я піду далі.

— Ти ж без грошей, — заперечив Джон Беллю. — І ніякісінького спорядження!

— Я знайшов роботу. Погляньте-но на свого небожа, Крістофера Смока Беллю! Він має роботу. Він тепер слуга поважного господаря. Півтораста доларів на місяць і харчі. Наш небіж вирушає на Доусон у товаристві двох джентльменів та ще одного слуги. Хай він западеться, той О’Гара: п своєю «Хвилею»! Бувайте!

Ошелешений Джон Беллю спромігся лиш пробурмотіти:

— Нічого не розумію.

— Кажуть, що в басейні Юкону до біса ведмедів, — пояснив Кіт. — Ну, а в мене лиш пара білизни, то я піду пошукаю ведмедини.

ВЕДМЕДИНА

І

Уже сіріло, коли Смок Беллю, заточуючись від поривів дужого вітру, вийшов на берег. Там з десяток човнів навантажувано коштовностями, що їх пощастило перекинути через Чілкут. Човни були неоковирні, сяк-так збиті зі щойно зрубаного дерева. Один з них, уже навантажений, саме відпливав, і Кіт спинився подивитися.

Вітер на озері був ходовий й дув просто в берег, зганяючи хвилі на мілизну. Люди з того човна, спрямовуючи його на глибінь, хляпали у високих гумових чоботях по воді. Двічі їм пощастило. Та поки вони влізали в човна, їх знов односило назад. Кіт завважив, що бризки на бортах човна вмить замерзають. Третя спроба була трохи успішніша. Двоє чоловіків, що останні влізли в човна, змокли по самий пояс, зате човен виплив на глибоке. Насилу піднімаючи важкі весла, човнярі почали гребти від берега. Не забарилися вони й напнути вітрило з укривал, але вітер одразу зірвав його, і їх утретє кинуло на берег.

Кіт осміхнувся й пішов далі. Йому також доведеться боротися з вітром та хвилями — у новій ролі служника сьогодні й він вирушає в такому самому човні.

Повсюди люди шпарко працювали. Наближалася неминуча зима, й кожен спішив перебратися через низку озер, доки не скувало їх лютим морозом. Проте, коли Кіт підійшов до намету добродіїв Спрага і Стайна, то не побачив ніякого пожвавлення, ніби в них і на гадці не було відпливати.

Біля багаття, під захистком брезенту сидів куций натоптаний чоловічок, посмоктуючи самокрутку.

— Здоровенькі були! — привітався він перший. — Це ви новий служник містера Спрага?

Кіт Беллю кивнув. Його вразило, як той, ледь не підморгнувши, притиснув на словах «містер» та «служник».

— Ну, а я служник містера Стайна, — пояснив чоловічок. — По-простецькому кличуть мене Куций, бо я тільки п'ять футів і два дюйми на зріст, або Джек Куций. Іноді ще — Джонні Спритник.

Кіт потис йому руку.

— Либонь, виросли на ведмедині?

— А так, — ствердив Куций. — Хоча, як на мою пам'ять, першою їжею мені було буйволяче молоко. Сідайте, поїжте. Наші пани ще затинають хропака.

Кіт, хоч уже й снідав сьогодні, охоче підсів до вогнища й перекусив удруге. Тепер, після кількох тижнів поневірянь, апетит у нього став просто вовчий. Він міг їсти будь-що і будь-скільки, і не знав, що таке нетравлення. Куций виявився балакучим та ще й песимістично настроєним. Від нього Кіт довідався чимало всякого про їхніх господарів і почув невтішні віщування щодо їхньої подорожі. Томас Стенлі Спраг — молодий гірничий інженер і син мільйонера. Лікар Адольф Стайн також син багатія. Завдяки батькам обидва мали підтримку одного синдикату, що фінансував їхню клондайкську експедицію.

— О, в них грошей кури не клюють! — провадив Куций. — Коли вони висідали на берег Даї, платня за фунт вантажу підскочила до сімдесяти центів, але нікого було наймати — жодного індіянина. Аж тут якось партії справжніх рудокопів зі Східного Орегону пощастило найняти гурт індіян таки ж по сімдесят центів. Носії вже навантажилися — три тисячі фунтів, — коли з'явилися Спраг і Стайн. Ці запропонували їм по вісімдесят, тоді по дев'яносто центів, а тоді навіть по цілому долару за фунта. І врешті індіяни скинули той вантаж і взяли їхні клунки. Спраг і Стайн, як бачите, дісталися сюди, хоча це їм влетіло в три тисячі, а орегонці й досі десь на березі. Вони не виберуться звідти до наступної весни.

— О, гроші сіяти вони мастаки, а до інших людей їм байдуже. Знаєш, яку штуку вони утнули тут на Ліндермені? Теслі саме викінчили човна за шістсот доларів для прибульців із Фріско. Спраг і Стайн відвалили їм цілу тисячу, й ті, не довго думаючи, розірвали домовленість. Човен-то добрий, але здобуто ж його шахрайством! А ті бідолахи знов-таки застрягнуть тут до наступної весни. Випий-но ще кухлика! Повір мені, я нізащо в світі не поїхав би з ними, якби мене не вабило до Клондайку. Нечесні люди. Заради власного зиску обібрали б і мертвого. А ти підписував умову? Кіт крутнув головою.

— Тоді шкода