Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

До того ж вежа була осередом міського дна. Ерік та його зарі­зяки володіли щонайменше її частиною. І поки її рештою не заволоділа одна з найбільших місцевих гравчинь: «Лока ґріґа» або ж «Золота віта», — вони вдвох, можливо, спромоглися б надати Еріковій ватазі якогось вирішного поштовху. Він тільки сподівався, що не «Золота віта» там господарює. З досвіду він знав, що то грьобані відморозки.

Однак тим часом їм доводилося вирішувати купу нагальніших проблем. Так, потрапити туди була їхня велика мета, але, якщо це уявлялося їм як одна нога тут, друга — там, і скік із Ями Віфлеємської та в вежу балтіморську, то, звісно, в загальному їхньому задумі було чимало прогалин. Якби Еймос обрав найкоротшу дорогу, то на цьому відтинку довелося б якось розминатися з десь трьома мільйонами людей. Мати справу з високою щільністю міського населення видавалося ніби кепською ідеєю. Тож він сподівався, що, звернувши трішки на захід, їм пощастить обійти всі ті міста й містечка. Він був майже певен: там має існувати якась заповідна зона, пройти по якій було б легше. Звісно, туристського досвіду на лоні земної природи мав він небагато. Але ніде дітись: таки треба зробити якийсь марш-кидок. І куди простіш це б йому далося, якби мандрував він сам-один...

— Як ти, Кралюсю, не розсипаєшся?

Кларісса кивнула головою. Її тюремно-шпитальна сорочка була вся, від пліч до подолу, посмугована грязюкою, а її коси звисали довгими прямими пасмами. Вся була якась кощава, бліда й задовбана. Геть мов яка мара.

— Зі мною все гаразд, — відповіла. Бреше, звісно, але що він міг тут удіяти? Просто не варто було й питати, дурне діло.

Отож вони йшли собі, намагаючись берегти енергію та все видивляючись, де б розжитись на чисту воду. Трапилися їм два аварійні пости при великій дорозі: чоловіки й жінки з медичними пов’язками на руках та генератори для вироблення світла. Але навіть опівдні добувалося тільки якесь присмеркове мерехтіння. Хмари затримували якусь частку тепла, щоб не випарувалося все в космос, але ж вони й сонце затуляли. Відчуттями це сприймалось як початок зими, тоді як мало бути літо в розпалі. Час від часу минали яке-небудь нове руйновище: розвалений-розграбований будинок, стіни якого здуло зі сталево-керамічних ферм... а там швидкісний потяг лежить на боці, мов здохла гусениця... Тіла, що їх вони знаходили на узбіччі, вже самим своїм виглядом свідчили про загибель від ударної хвилі.

Біженці, яких вони здибували на дорогах: усі з омертвілим поглядом, шоковані, побиті всяким сміттям-терміттям — прошкували начебто здебільшого до станцій, але Еймос намагався обходити такі місця стороною. По-перше, видно було, що Кралюсі ніяк не випадає ходити поміж законослухняних громадян Землі, а Еймосові зовсім не кортіло витримувати довгі суперечки про те, які закони ще чинні — а які вже ні — в ці постапокаліптичні часи. Та й, як на те, вони б там не знайшли найпотрібніших їм речей. Тож він старався бути пильним та все прямував на північний схід.

І все одно три дні промандрували вони, поки він натрапив на те, що шукав.

***

Тент стояв метрів за сім від дороги. Не так справжній тент, як брезент, нап’ятий між антеною переносної електростанційки та блідим пагоном. Однак поблизу горіло багаття, й чоловік, сидячи навпочіпки, підкидав у димуче полум’я гіллячки й паліччя. Спертий на антену станційки стояв електричний мотоцикл, але його дисплей не світився: або для ощаджання енергії, або просто зіпсувався. Еймос рушив до того чоловіка, тримаючи руки так, щоб видно було: зброї немає, і зупинився метрів за чотири від нього. Пришкутильгала, стала поруч Еймоса й Кралюся. Еймос не заперечував, зміркувавши, що всяк, хто не знає, що вона за птиця, не добачить у ній жодної реальної загрози.

— Привіт! — привітався Еймос.

По довгій хвилі мовчанки той «турист» обізвався-таки:

— Привіт.

— Куди прямуєте? — спитав Еймос.

— На захід, — відповів чоловік. — Усе воно роздовбане туди на схід, звідси й до самого узбережжя. Мо’, й на південь так само. А я чи не вишукаю, де тепліше місце.

— Атож, воно теперечки скрізь лайно, — сказав Еймос таким тоном, ніби вони двоє здибалися під кавовим кіоском та й розбалакалися про погоду. — А ми путь верстаємо на північний схід, в околиці Балтімора.

— Чи того, що від нього лишилося, — уточнив чоловік. — Не ображайтесь, але, на мою думку, план ваш нікуди не годиться.

— Та все гаразд. Бо й я такої самої думки і про ваш задум.

Співрозмовник посміхнувся, але не метнувся по рушницю. Якщо взагалі мав щось таке. Не так багато стрілячок знайшлося б нині в законослухняних мешканців Землі — куди менше, ніж у войовничих поясан. І хай навіть цей хлоп захоче застрелити оцю пару, що просто питає кращого шляху, не плекаючи жодних підступів, то це ж не означатиме, либонь, ніби він є хижак. Просто це, ймовірно, один із бухгалтерів чи там якийсь медтехнік, і досі зациклений на персональному стражданні стосовно того, як низько, нижче плінтуса, впала вартість його диплома.

— Я б поділився чимсь, — признався Еймос, — якби мали ми двоє хоч черствий чи цвілий окраєць.

— Я б і прихистив вас, та під моїм навісом є місце тільки для однієї особи.

— Та я маленька! — пожартувала Кралюся, хоч як не до жартів було їй, сердешній. Такій худющій, шкіра та кості, їй найдошкульніш допікав холод, тож Еймос, іще дужче їй заспівчувавши, мусів визнати, що біда: скоро й за шпори зайде!

— Послухаєте, як застережу вас? Протупайте кілька кеме на північ, перш ніж на схід звертати! — порадив чоловік.

— А чому? — спитав Еймос.

— Довбаний козел з ополчення! Скрізь знаки ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО і все таке. Бабахнув по мені, як я попросив у нього води. Щось задньо­прохідне, й воно наче аж усцикується з тої радості, що світ на лайно перековбасився, та й салютує зі своїх дробовиків, що досі лежали під матрацом, бо ж параноя, а що ж іще?

Еймосові щось відійшло й аж потепліло в грудях, та й подумалось: полегшення, либонь.

— Спасибі за пораду. Матимусь на бачності.

— Ходіть із миром.

— І вам хай мирно буде, — сказала Кралюся. А Еймос, кивнувши головою на прощання,