Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

А як подолали з пів кеме, він зупинився та й присів навпочіпки за деревом, не зводячи очей з уже пройденої путі. То й Кралюся скулилася поруч, трусячись від холодюки.

— А що це ми робимо?

— Пильнуєм, чи не кинеться той навздогін за нами, — пояснив Еймос. — Ну, знаєш. Про всяк випадок.

— Гадаєш, він так і зробить?

Еймос здвигнув плечима.

— Кат його знає. Тут питання цивілізованості. Того, що тримає людей в рямцях виховання. Позбулися одного дикунця, то як не помилитися в наступному, кого здибали потім?

Кралюся усміхнулась. Видно було: не в дуже доброму вона стані. В голові йому промайнула думка: а що як вона помре? Що тоді йому робити? Ну, та щось придумається?

— Ти так говориш, наче вже робив щось подібне? — запитала вона.

— Таж я, бляха, виріс посеред усякого такого люду. Всі ці людці тільки розігрують стриманість. Річ у тім, що ми людська порода. Стадні істоти. Що кращі заведенції, то дужче-більше твоє плем’я. Усі люди в твоїй зграї, а чи всі у твоїй країні. Всі, що на твоїй планеті. А тоді всі ураз опинилися в крутому замісі: пішли вже на щось інше. І вже твоє плем’я знову змаліло.

Махнув рукою на темно-сірий краєвид. Тут, на цій відстані від удару, дерева вистояли, але бур’яни та кущі вже починали гинути від пітьми й холоду.

— Оце нині, — мовив він, — наше плем’я розпалося десь мов надвоє.

Чи то від картини, яку він змалював словами, чи від холоду, але вона затремтіла ще дужче. Еймос підвівся і примруженим оком глянув на дорогу. Ні, той тентовий хлоп не переслідував їх. То й добре.

— Ну що ж, Кралюсю. Рушаймо далі. На якийсь час зійдемо з дороги, на манівці.

Вона збентежено подивилася на дорогу, на північ.

— А куди ж це ми?

— На схід.

— Тобто туди, куди нам краще не ходити, бо там якась дупа людей обстрілює?

— Ага.

***

Це містечко ще тиждень тому було чималеньке. Дешеві будиночки по вулицях, сонячні панелі на всіх дахах сумовито пригадували, як іще донедавна вони впивались тією небесною енергією. То тут, то там усе ще траплялися й люди. Можливо, десь в одній оселі з п’яти-шести вперто сиділи господарі, чекаючи на поміч звідкілясь, або ж затялися тільки тут сидіти-пересидіти, зробивши такий свій вибір. Або просто вирішили: краще померти вдома, а не поневіряючись деінде. Розумне рішення, як і будь-яке інше, з огляду на обставини, що склались.

Ішли все по хідниках, хоча зовсім небагато видно було автівок. Раз прогуркотів поліційний фургон, але далеко, за кілька кварталів. Проїхав повз них седан: стара пані, зігнувшись над кермом, постаралася їх не помітити. Як зовсім сядуть акумулятори, перезарядити їх ніде, бо ж енергетична мережа знищена, тож усі поїздки були або короткі, або тільки в один бік. На фронтоні одного будинку виведено фарбою: УСЕ В ЦЬОМУ ДОМІ Є ВЛАСНІСТЬ РОДИНИ ТРЕВІСІВ. МАРОДЕРІВ ВИСТЕЖИМО ТА ПОВБИВАЄМО. Це його розсмішило аж на два квартали. Супермаркет у центрі був темний і випотрошений до самих полиць. Отже, дехто в цій громаді усвідомив серйозність їхнього становища.

Та обгороджена територія була розташована у східній частині містечка. Він переймався, чи не проминуть вони це місце, не помітивши, але воно обхоплювало вулицю мов підковою, й написи просто в очі стрибали: ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ. ПРОХІД ЗАБОРОНЕНИЙ. НА ТЕРИТОРІЇ ОЗБРОЄНА ОХОРОНА. Але найсмачнішим, як на нього, було: ДОПОМОГА НЕ НАДАЄТЬСЯ.

Широке подвір’я — ціле рівне поле — вело до білого модульного будиночка. Припаркований перед фронтоном транспортний засіб скидався на якусь заводську імітацію військового обладнання. Еймос добачив цю різницю, адже сам довгенько прожив у щиро мілітарному дизайні.

Спершу він поставив Кралюсю в кутку тієї власності, а тоді разок обійшов весь периметр, запам’ятовуючи деталі. Довколишній паркан був весь обплетений колючим дротом, хоч і без електрифікації. Еймос був майже певен, п’ятдесят на п’ятдесят, що он там, на горищі, снайперське гніздо, але хтозна: мо’, то сидить там яка птаха? Адже воно так легко забувається, що навіть увесь масивний тягар людськості й досі не звів нанівець дикого життя на Землі. Сам будиночок або склепали докупи деінде, або видрукували тут, на місці, на 3D-принтері. Нелегко визначити, як саме. А ще він укмітив три труби, що стриміли з землі: чи не вентиляція? В корі дерев, що росли на краю території, видніли дірки від куль, а в одному місці, на пожухлому листі кущів, видніли начебто сліди крові.

Отже, він там, куди й прямував.

Почав із того, що став на самому краєчку території, склав долоні рупором обабіч рота й загукав.

— Агей! Хто в будинку. Ви там є?

Вичекав довгу хвилю, пильнуючи знаків хоч якого руху. Он щось за гардиною чолового вікна! А в снайперському гнізді нічогісінько. То, можливо, там і справді просто горобці кубляться.

— Агей! Хто в будинку! Мене звати Еймос Бертон, і я шукаю, кому б дещо продати!

Звідтіля обізвався чоловічий голос — пронизливий, сердитий.

— Це приватна територія!

— Та саме тому я й стирчу тут і деру горлянку — замість подзвонити у твій клятий дверний дзвінок. Чув я, що ти незлецьки підготувався до кінця світу. А мене він заскочив з голою дупою. Тож шукаю, в кого б виміняти пістолет.

Господар надовго замовк. Еймос тільки сподівався, що той не підстрелить його, але хтозна. Життя — це ризик.

— А що ти пропонуєш?

— Рециклер води! — крикнув Еймос. — Він у мене в кузові пікапа.

— Я маю один.

— Та й другий не завадить. Навряд чи нові випускатимуть найближчим часом. — Почекав, рахуючи до десяти. — Зараз я підійду до будинку, аби не дерти горлянки, а поговорити.

— Це приватна територія! Не перетинай межу!

Еймос відчинив ворота, усміхаючись своєю найдобрішою —