Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Чи не закортіло тобі, Кісточко, добалакатися до чогось?

— А чи ж знаєш ти, чому я з ним?

Мав би Марко мудрість, то не купився б на цю приманку. Він би вийшов із зали, залишивши її на самоті з довколишніми тренажерами. Одначе: то якби вона зуміла розізлити його, бодай трішки.

— Припускаю: тебе притягують сильні чоловіки, — мовив Марко.

— А тому, що він є той, кого ти удаєш із себе.

І вона побачила: допекло йому. Хоча не могла навіть визначити, що ж саме змінилося в ньому, але той Марко, котрого вона знала, відколи її привезли сюди: вилощений-випещений, пересичений світським життям і самовпевнений проводир найбільшого в історії людства перевороту — той Марко десь пропав, мов скинута з обличчя машкара. А на його місці виявився все той самий розлючений хлопець, що давно колись замалим не звів її зі світу. Він засміявся, але ні теплоти, ні тихого рокотання в цьому його сміхові не було.

— Ну, ти тільки зачекай, і ми з тобою пересвідчимося, наскільки це його зарятує. Великий діяч Голден може вважати себе за незнищенного, але всяк може спливти кров’ю.

Ось воно. Оце є його вразливе місце. Воно спрацьовує! Чи це в нього така просто сварлива балачка, пуста погроза? А чи це так він укотре підтвердив, що й досі націлюється на «Росинанта»...

— Анічогісінько ти йому не заподієш! — сказала вона.

— Анічогісінько я? — перепитав Марко, вишкіривши зуби, мов шимпанзе. — Ну то, може, ти зумієш.

Він окрутнувся на місці й вийшов із приміщення. Лишивши її на самоті — як мав би лишити ще кілька хвилин тому. А чи років п’ятнадцять тому.

***

— Ти попоїла? — спитав Сін, киваючи на недоїдену сочевично-рисову цеглину на її тарілці. На екрані в їдальні якийсь марсіянський генерал гупав кулаками по столу, побуряковілий від гніву, що вельми скидався на страх. Він не скупився на слова, змальовуючи боягузтво тієї особи (чи осіб), хто завдав такого жорстокого удару, й то не лише по Землі, а й по всьому людству. Десь кожне третє речення хтось у далекому кінці її стола повторював, перекривляючи: пискляво-квакотливим тоном, ніби наслідуючи щось із дитячого мультфільму.

Вона відламала ще шматочок від сочевичної цеглини й поклала в рот.

— Близько до того, — проказала, долаючи опір їжі. Поклала свою тацю з недогризеною цеглиною в рециклер і подалася назад, до ліфта. Сін не відставав, бовваніючи за її спиною. Так заглибилася у свої думи, що вже чи й помічала його присутність, аж поки Сін не заговорив.

— Дійшло до мене, що ти розбиралася, що й до чого, з шефом, — сказав здоровило. — Все про Філіпіто?

Наомі видала горловий звук незгоди. Сін пошкріб рубця за лівим вухом.

— Добренний то хлопак, твій синочок. Знаю, ти не так на це дивишся, але... І Філіпіто все чув. Тяжко те переживав.

Ліфт зупинився, і вона вийшла, а Сін зразу ж за нею.

— Тяжко переживав?

— Не бери того до серця, — порадив Сін. — Просто знай. Він мужчи­­на, наш Філіпіто, але твоя думка важить для нього, еге ж? Як-не-як, ти — його мати.

Серце їй рвалося, і то від самого знаття-розуміння. Вона ж лиш головою кивнула.

Опинившись у своїй комірчині, вона стала, сплела пальці на потилиці. Задивилась на чорноту стелі. Екран поруч неї німував, та вона не знудьгувалась за ним. Поволі стулила докупи окрушини того, що знала.

Марко здійснив замахи на очільників Землі, Марса й ОПА, але довмівся убити саму лиш Генсечку ООН. Але ще до цих замахів він хотів захопити «Росинант». Жбурнув на Землю найгіршу, після загибелі динозаврів, катастрофу. Він заволодів марсіянськими військовими кораблями та озброєнням, але не подавав жодного знаку бодай якої співпраці з марсіянським урядом чи ФМРК. Але все це вона знала й досі. То що ж нового дізналася вона?

Три речі. Й, можливо, не більше. По-перше: Патлокрил гадав, що спроби виторгувати повернення Сакая могли бути лише намаганнями запевнити самого полоняника, а не визволити його насправді. По-друге: Марко натякнув, що Голден і досі в небезпеці, а по-третє, що саме вона може вразити його.

А ще, підтекстом під усім цим, була її певність, що, поки Марко не видав свого звитяжного спічу, поки не опинився у фокусі уваги цілого людства, його напад зреалізовано лиш наполовину. І якщо Сакай гадав, ніби він і надалі зоставатиметься у статусі полоненого, то він прикро розчарується. Це цікаво. І що б такого міг Сакай знати...

О!

Фред Джонсон лишився живий, а станція Тайко не опинилася в Маркових руках. А Голден загрожений. І то саме вона має уразити його...

Тож це означало, що й «Росинанта», як і «Августина Ґамарру» до нього, запрограмовано так, щоб його магнітна камера вибухнула. Можливо, ще під час його перебування в доці. Тоді й Фред Джонсон, і Голден, і, зрештою, й головний інженер Сакай, і всі-всі на станції — всі вони згорять у пекельному клубку вогню, бо так написано в тій програмі електронного забезпечення, яку ціле життя тому створила вона, Наомі Наґата.

Усе повторялося знову, й вона ніяк не могла це зупинити, унеможливити це.

Розділ тридцятий. Еймос

Вони мандрували пішки. Хмари вгорі були насправді ніякі не хмари, а той дощ, яким вони обпльовували двох мандрівців, складався з двох десь однакових частин: жорстви-сажі та води. Сморід вивернутої землі та всякої гнилизни огортав їх зусібіч, але холод змушував відчувати це просто як дух холоду. Спостерігши, що повалені дерева усі лежать в одному напрямі: гіллям-листям приблизно вказуючи на північний схід, а корінням — на південний захід, — Еймос плекав сподіванку, що вони прямують на не таку спустошену територію. «Не таку» — це принаймні поки не наблизяться до узбережжя, залитого водами цунамі.

Він сподівався, що в Балтіморі найкраще вистояла ота недобудована аркологічна вежа посеред міста. Адже спроєктовано її так, аби вона втримала цілу екосистему посеред своїх крицево-керамічних мурів. Те, що вона не відбила навали всякого гамузу, не стільки важило, як той факт, що вибудовано її високу і з завданням перетривати віки. Навіть якщо долішні кілька її поверхів і пішли під воду, чимало