Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Єдине, чого ніяк не можу втямити, навіщо Станіславу Маєвському все це потрібно. Дивно якось. Адже з моїми батьками він ніколи не був знайомий, а судячи з усього, цим питанням він став цікавитись ще задовго до нашої зустрічі. Отже, причина точно не в мені.

У тому листі від мами була ще інформація, яка мені здається дуже важливою. Мама пише, що у  тата завтра  має відбутися якась надважлива зустріч з людиною, яка готова поділитися правдою про події дванадцятирічної давності, на яку він уперто її брати не хоче. І мама пише, що має намір переконати його. Про що саме йдеться не уточнюється. А тепер я знаю, що в момент загибелі в машині вони знаходились двоє. Значить мамочка таки переконала татка.

А від усіх решта сентиментів, які призначалися виключно для мене, я Стаса позбавлю. Я зробила вибіркову копію листа спеціально для нього. Мамочка писала, що залишає той лист для мене на той випадок, якщо ситуація піде не за планом. Пригадую останні рядки листа мами: «Доню, сонечко, всяке може статися, бо всі ці роки, попри всі вжиті заходи безпеки, ми все одно живемо, як на пороховій бочці. Надто багато дивних речей уже сталося. Несподіваний серцевий напад бабусі мене ще тоді насторожив. Вона ніколи не скаржилася на серце. Та, попри всі мої підозри, підтвердження їм я не отримала. Єдине, що лікар чітко озвучив, що серцевий напад бабусі скоріш за все спровокувала якась дуже потужна стресова ситуація. А остання подія в нашій родині – інсульт твого дідуся прямо в робочому кабінеті за дивних обставин, також наводить на роздуми, що все це не випадковість. Занадто багато збігів. З цим всім татко пробує розібратися, однак поки що все марно. Зараз ти ще маленька, то всіх цих моментів розказати тобі не можу, тому залишаю цього листа на випадок, якщо станеться непоправне. Пам'ятай, люба дівчинко, ми з татком любимо тебе понад усе на світі…».  Сиджу вся поглинута тими спогадами, втикаю в телефон. Готова розревітися, ледь стримуюсь. Так боляче. Важко все це прийняти. Ну чому все так з нами сталося? Зрозуміти ніяк не виходить. Якась карма… 

Знайомий звук повідомлення у смартфоні витягує мене з тієї задуми. Відкриваю. Ну хто б сумнівався… Стас Маєвський. Чудний він все-таки. Я його вперто ігнорую останніми днями, а він все ніяк не заспокоїться. Ось знову пише, що під’їде в аеропорт. Хоче побачити мене перед від'їздом. То відштовхує своєю недолугою поведінкою, даруючи марну надію навіщось. Я ж його не просила. То знову лізе в моє життя. 

А остання його витівка взагалі неабияк спантеличила. Спеціально літав у Дрезден, щоб особисто оглянути помешкання, яке за його заявкою для мене винайняла агенція з нерухомості. Зі слів Станіслава, то двокімнатна сучасна квартира за п’ять хвилин ходьби від моєї консерваторії. Знову піклується про мене. Ніяк не може вийти з ролі татка, чи то він уже входить в роль мого янгола. Дивний такий. Чому він не може втямити та ніяк не хоче прийняти, що мені якщо щось і потрібно від нього, то геть інше піклування. Я все ще не можу його забути. Мої почуття вперто ніяк не минають.  І поки нема на то ради.

Тихенько прочиняються двері, входить Віталік: 

– Валентинко, я все спакував, можемо їхати. Ти готова?

– Так. Уже йду, – озиваюся. Піднімаюсь. Наостанок  окидаю кімнату меланхолійним поглядом і прямую до Віталіка. Так тужливо на серці, сльози з'являються на очах.

– Сонечко, рідна моя дівчинко, ти чого? Перестань. Все буде добре. Ти повернешся сюди ще не раз, – Віталік огортає мене собою, притискає до грудей, цілує в скроню.

– Не знаю. Само собою нахлинуло. Віталику, для мене цей будинок особливий. Тут промайнула частина мого життя: дитинство і наш з тобою казковий місяць удвох. Тільки зараз усвідомлюю, як швидко минає час…

– Розумію, кохана моя. Я також скучатиму  за тими днями. Було так фантастично. З тим домом у мене тепер також пов'язані незабутні спогади. Тут ти стала моєю, а таке не забувається. Та я певен, що попереду у нас з тобою багато цікавого. Не сумуй моя дівчинко. Нас зігріватимуть спогади про наші дні тут. А тепер нам пора їхати, аби не запізнитись на літак, – Віталік ніжно торкається моїх вуст. Відповідаю.

Солодкий пристрасний танок наших губ тривалий до виснаження. Мені бракуватиме його поцілунків, обіймів… Заспокоюю себе, що час швидко мине, і на канікулах ми точно зустрінемось, хоча Віталік грозився відвідувати мене щоразу на вихідних. Ця думка неабияк тішить. Побачимо, як це реально реалізувати на практиці. Можливо у мене теж вийде приїжджати до нього, подивимось. Все це ми вже узгодимо пізніше. 

– Ходімо, – тихо кажу. Віталік переплітає наші пальці, і ми прямуємо до авто. Попереду у мене реєстрація і відліт.

– …Валю, дівчинко, – руки Стаса тягнуться до мене. Я стою поруч з валізами. Віталік відлучився. 

– Станіславе Максимовичу, ну навіщо, – удаю, що його увага до мене зайва, хоч насправді душа моя тріумфує. Попри всі наші непорозуміння  та суперечки, він таки приїхав проводжати мене. Так приємно. Ну як мені з цим впоратися? З тими почуттями. Вони живуть в мені окремо від розуму та логіки. Самі по собі. Стас Маєвський не міг вчинити  по-іншому. Я навіть не сумнівалася. Але ж мушу я здригнути повітря якоюсь фразою, щоб не думав, що мені це потрібно. – Навіщо ти витрачаєш свій час на мене. Попрощатися ми могли й телефоном.