Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Філіп поспіхом ковтав невибагливу їжу в місцевому готелі, а ввечері вони вирушали на прогулянку до брокуельського парку. Спільних тем для розмов у них було мало, тож Кері, лякаючись, що дівчина нудьгує (вона завжди нудьгувала), ламав собі мізки, вигадуючи, про що поговорити. Він розумів, що ці прогулянки не тішать нікого з них, але не міг розлучитися з дівчиною і робив усе, щоби продовжити їх, аж поки Мілдред це не набридало і вона не починала сердитися. Філіп знав, що вона байдужа до нього, і намагався розбурхати почуття, попри те що всередині щось підказувало: Мілдред не спроможна кохати, вона для цього занадто холодна. Він не міг її звинувачувати, але мимохіть залишався вимогливим. Тепер, коли вони трохи зблизилися, Кері стало складніше контролювати себе; він часто дратувався і не стримував образливих слів. Вони нерідко сварилися, і Мілдред із ним не розмовляла; але Філіп завжди плазував перед нею і принижувався. Він страшенно гнівався, що не має хоча б краплі гідності, і втрачав глузд від шалених ревнощів, якщо Мілдред розмовляла в кафе з іншим чоловіком. Він навмисне ображав її, йшов геть, а вдома на нього чекала безсонна ніч — хлопець крутився у ліжку, розриваючись між гнівом і каяттям. Наступного дня він ішов до кафе і благав пробачити його.

— Не гнівайтеся на мене, — просив він. — Я так сильно кохаю вас, що нічого не можу з собою вдіяти.

— Колись ви дограєтеся, — попереджала дівчина.

Філіпові страшенно хотілося навідатися до Мілдред додому, адже така близькість забезпечила б йому перевагу перед випадковими знайомими з роботи, але вона його не запрошувала.

— Моїй тітці це не сподобається, — пояснювала дівчина.

Філіп підозрював, що все це відмовки, аби лише уникнути його знайомства з тіткою. Мілдред розповідала, що її родичка — вдова фахівця (так вона називала поважних людей), але сама чудово розуміла: добру жінку навряд чи можна назвати поважною пані. Кері гадав, що насправді тітка — вдова дрібного крамаря. Він добре знав, що Мілдред справжня вискочка, але не міг придумати, як пояснити їй, що йому байдуже до походження її тітки.

Їхня найгірша сварка сталася якось за вечерею, коли дівчина повідомила, що якийсь чоловік запросив її на виставу. Філіп зблід, його обличчя немов закам’яніло.

— Але ви не підете? — запитав він.

— Чому б мені не піти? Він дуже приємний пан із вишуканими манерами.

— Я відведу вас, куди вам заманеться.

— Але це геть інше. Я не можу завжди бачитися тільки з вами. До того ж він запропонував мені самій обрати день, тож я виберу один із вечорів, коли не зустрічатимусь із вами. Ви не відчуєте ніякої різниці.

— Якби ви мали хоч якесь уявлення про порядність і не були такою невдячною, то навіть не подумали б про те, щоб піти.

— Не знаю, про яку вдячність ідеться. Якщо ви натякаєте на свої подарунки, то можете забрати їх собі. Мені вони ні до чого. — У її голосі з’явилися вже знайомі буркотливі нотки. — Бачитися завжди тільки з вами не надто весело. Це ваше вічне «ви мене любите? Ви мене любите?». Мене вже аж нудить.

(Філіп чудово знав, що лише божевільний питатиме про таке, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Ох, ви мені подобаєтеся, — відповідала вона.

— Та й усе? Я вас кохаю всім серцем.

— Ну, я не з тих, хто про це розпинається.

— Якби ви тільки знали, яким щасливим може зробити мене одне-єдине ваше слово!

— Що ж, я завжди кажу людям: сприймайте мене такою, якою я є; а якщо вам щось не подобається, — доведеться змиритися.

А подекуди вона бувала ще відвертішою і на його запитання відповідала:

— Ой, ну скільки можна?

Тоді Філіп супився і мовчав. Він ненавидів її за це.)

Але зараз він не зміг змовчати:

— А, гаразд, якщо вас так нудить, для чого ви зі мною взагалі зустрічаєтеся?

— Не думайте, наче я цього дуже прагну. Ви мене самі примушуєте.

Це боляче зачепило його гордість, і хлопець, розлютившись, кинув:

— Вважаєте, що я можу годувати вас обідами і водити на вистави, лише коли поруч немає нікого кращого. А щойно з’явиться хтось інший, я можу забиратися під три чорти. Дякую, а мене нудить від необхідності вас розважати.

— Я нікому не дозволю так зі мною розмовляти. Ось дивіться: не потрібен мені ваш гидкий обід.

Мілдред підвелася, вдягнула жакет і рвучко вийшла з ресторану. Філіп продовжував сидіти. Він переконував себе, що не поворухнеться, але за десять хвилин застрибнув у кеб і кинувся навздогін. Він здогадувався, що дівчина сяде на автобус до вокзалу Вікторії, тож вони приїдуть туди приблизно одночасно. Помітивши Мілдред на пероні, він намагався залишатися непоміченим, і поїхав тим самим поїздом до Герн-Гіллу. Йому не хотілося розмовляти, поки дівчина не опиниться на дорозі, що веде додому: тоді вона не зможе уникнути цієї розмови.

Щойно вона звернула вбік від яскраво освітленої галасливої вулиці зі щільним рухом, Філіп наздогнав її.

— Мілдред, — гукнув він.

Дівчина продовжувала йти, не озираючись на нього і не відповідаючи. Він ще раз погукав її, і тоді Мілдред зупинилася і повернулася до нього.

— Чого вам треба? Думаєте, я не бачила, як ви тинялися вокзалом? Чому ви не дасте мені спокій?

— Мені страшенно шкода. Ви мені пробачите?

— Ні. Мене нудить від вашої поведінки і ревнощів. Ви мене не цікавите, ніколи не цікавили і ніколи не цікавитимете. Я не хочу більше мати з вами нічого спільного.

Вона поспіхом пішла далі, і Філіпу довелося пришвидшити крок, аби не відставати.

— Я вас ніколи не цікавив, — сказав він. — Легко бути веселим і приємним із тим, хто тобі байдужий. І все стає дуже складно, коли кохаєш так сильно, як я. Пожалійте мене. Я ж не проти того, що ви мене не кохаєте. Зрештою, що ви можете вдіяти. Я лише хочу, щоб ви дозволили мені кохати вас.

Дівчина йшла далі, відмовляючись розмовляти, і Філіп із жахом побачив, що до її дому залишилося кілька сотень ярдів[244]. Він узявся белькотіти щось про своє кохання і каяття.

— Якщо ви пробачите мені, обіцяю — надалі я ніколи не жалітимуся. Ви зможете бачитися зі мною, коли вам заманеться. І зможете зустрічатися з ким захочете. Я буду щасливий, якщо ви підете зі мною на побачення, коли не матимете інших справ.

Мілдред знову зупинилася. Вони стояли на розі, де зазвичай прощалися.

— А тепер можете забиратися. Ще не вистачало, щоб ви попхалися аж до дверей.

— Я не піду, поки