Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

– Не знаю. Постав їх до комірки.

– Може, мені їх просто викинути?

– Ні, краще постав до комірчини. Хтозна, може вони мені іще коли-небудь знадобляться.

Тож Аліса ставить Хенка з Френком до комірчини, і хоча прощальні слова господаря й залишають їм примарну надію, що одного дня їх знову покличуть на службу, але минають місяці, а змін немає, тому мало-помалу Хенк із Френком примиряються з тією думкою, що господар вже ніколи їх не вдягне. Двом братам страшенно гірко від того, що їх силоміць відправили у відставку, і перші кілька тижнів у комірці вони тільки й говорили про те, як жорстоко з ними обійшлися, виливаючи своє горе в довгих та нецензурних філіппіках проти господаря та його дружини. Звісно, толку з цих скиглінь та стогонів нема ніякого, і вони, поволі припадаючи пилом, починають розуміти, що тепер їхній світ – це комірчина, що вони вже ніколи з неї не вийдуть до того дня, коли їх викинуть на смітник. Тому Хенк та Френк кидають жалітися й починають заводити розмови про минуле, визнаючи за краще жити славетною минувшиною, аніж жалюгідним сьогоденням, і з приємністю згадуючи свої пригоди з господарем в ті дні, коли вони були молодими й бадьорими і займали у світі своє надійне місце, згадуючи погоду, в яку їм доводилося ходити, ті міріади відчуттів, які вони переживали на вулицях в пульсуючий атмосфері планети Земля, згадуючи те відчуття мети, яке давало їм усвідомлення приналежності до величі людського життя. Спливло іще кілька місяців, і вони поволі припиняють ділитися спогадами, бо їм стає важко говорити, важко пригадувати, і не тому, що Хенк та Френк старіють, а тому, що їх викинули, а черевики, про які не дбають, швидко занепадають, їхній екстер’єр висихає й лускається, бо їх більше не змащують і не начищають, а інтер’єр грубішає, втрачаючи м’якість та гнучкість, бо людські ноги більше не зволожують його своїм потом та сальними виділеннями. Мало-помалу покинуті черевики стають схожими на дерев’яні цурпалки, а дерево – це така субстанція, якій не властиво згадувати, думати та говорити, тому Хенк та Френк, перетворившись на подобу цурпалок, впали в майже коматозний стан, живучи у світі чорної порожнечі та мерехтливого полум’я свічки, і такими бездушними стали їхні тіла за час тривалого ув’язнення, що вони не відчули нічого, коли Тімоті, трирічний син Квіна, одного дня всунув у них свої ноженята та й почимчикував собі по квартирі, весело усміхаючись. Мати, бачачи його в отих величезних коматозних черевиках, і собі починає сміятися. «Що ти робиш, Тімоті?», питає вона. «Вдаю себе татком», відповідає малий, а мати хитає головою, хмурить брови і каже сину, що дасть йому кращу пару черевиків для ігор, бо ці цурпалки такі старі й огидні, що вже настав час спекатися їх. На їхнє щастя, Хенк та Френк вже нічого не чують, не бачать і не відчувають, бо Аліса, давши малому батькові парадно-вихідні туфлі, бере Хенка й Френка лівою рукою, праву кладе на плече Тімоті й веде його коридором до дверцят сміттєспалювальної печі, розташованих в малесенькій ніші за незамкненими дверцятами. «Я вже геть забула про цих огидних дідуганів», каже вона, натискаючи на ручку дверцят сміттєпроводу й дозволяючи синові «віддати останню шану», тобто виконати завдання зі знищення старих черевиків. Тож малий Тімоті Квін бере Хенка й кидає його на сім поверхів униз, до підвальної печі, зі словами «Прощавай, черевичне». Потім він бере Френка й повторює операцію, приказуючи «Прощавай, черевиче», і Френк летить у вогонь слідком за своїм двійником. І не встигло наступного дня над островом Манхеттен зійти сонце, як двоє черевичних братів, двоє друзів не розлий вода, перетворилися на незугарну масу розпечених червоних вуглинок.

Фергюсон вже у дев’ятому класі, формально – на першому році повної середньої школи, але в його конкретному випадку це означає останній клас початкової середньої школи, і серед предметів, котрі він вивчав у першому семестрі було друкування на машинці – факультативна дисципліна, яка того року виявилася кориснішою для нього за будь-яку іншу. Йому так хотілося опанувати цю нову навичку, що він пішов до батька й попросив у нього грошей купити собі власну друкарську машинку. Фергюсону вдалося переконати батька тим аргументом, що машинка йому все одно знадобиться в майбутньому і що ціни навряд чи коли-небудь будуть нижчими за нинішні. Апостол прибутків розщедрився, і таким чином Фергюсон роздобув собі нову іграшку: солідну й елегантну переносну машинку марки «Сміт-Корона», яка негайно набула статусу «безцінного скарбу». Як же ж він полюбив цей друкарський пристрій, як приємно було йому торкнутися пальцями круглих увігнутих клавіш і дивитися, як літери на довгих стальних шпицях злітають догори й вдаряються в папір, як вони зміщуються праворуч, а каретка – ліворуч! А потім брязкає дзвіночок, і рядок, під легеньке гарчання зубчиків шестерінок, їде угору, поступаючись місцем наступному, іще не надрукованому, і отаким чином чорні слова один за одним заповнюють усю сторінку. То був дуже серйозний інструмент, інструмент для дорослих, і Фергюсон з радістю взяв на себе всі належні обов’язки, бо тепер його життя стало так само серйозним, як і ця друкарська машинка, тож він, не забуваючи про Арті Федермана, збагнув, що настав час дорослішати.

Коли Фергюсон завершив перший рукописний варіант оповідання «Два черевика – пара», він вже встиг достатньо напрактикуватися в друкуванні, і тому другий чорновий варіант виконав на «Сміт-Короні». Після коректури й нового друку завершена версія зайняла п’ятдесят дві сторінки, набраних через подвійний інтервал. Фергюсону видавалося незбагненним, що він спромігся написати так багато, що якимось чином йому вдалося видати на гора понад п’ятнадцять тисяч слів про якісь непоказні черевики, але коли ідея матеріалізувалася, то один сюжет потягнув за собою другий, його голова стала повнитися новими цікавими ситуаціями, новими аспектами вдачі головних персонажів, які треба було досліджувати й поглиблювати, тому на реалізацію проекту пішло аж два місяці його життя. Звісно, що він відчував певне задоволення, завершивши цю роботу, бо самим фактом написання такого чималенького твору міг би пишатися кожен чотирнадцятилітній індивід, але, перечитавши його вп’яте і зробивши завершальні правки, Фергюсон так і не зміг визначитися щодо літературної цінності свого оповідання. Оскільки жоден з його батьків був не в змозі оцінити цей твір, не кажучи вже про будь-який літературний твір, написаний людством за всю свою історію, та оскільки тітка Мілдред з дядьком Доном перебували під час шкільного осіннього семестру в Лондоні (тітці Мілдред надали піврічну творчу відпустку) – а це означало, що Ной наразі перманентно