Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ви не запізнилися. Це я прийшов раніше, — відказав незнайомець чистісіньким тосканським наріччям. — Тож не бентежтеся, якби ви запізнилися, то це було б не з вашої вини, я знаю.

— І ваша ясновельможність не помилилася, я щойно із замку Святого Янгола, мені на превелику силу пощастило побалакати з Беппо.

— Хто цей Беппо?

— Це наглядач у в’язниці; я плачу йому невеличкі гроші, і він сповіщає мені про все, що коїться у замку його святості.

— Бачу, ви чоловік передбачливий!

— А як же інакше, ваша ясновельможносте! Статися може що завгодно. Може, і мене зловлять, як сіромаху Пеппіно, і мені потрібен буде щур, що перегризе пута.

— То що ви дізналися?

— Дві страти призначили на вівторок, о другій годині, як водиться у Римі перед великими святами: одного буде mazzolato[34], це негідник, що убив священика, який його виглядів, а другого буде decapitato[35], і це наш бідолашний Пеппіно.

— Нічого не вдієш, друже мій! Ви так налякали не лише уряд святого панотця, а й сусідніх країн, що влада хоче будь-що покарати його як слід.

— Таж Пеппіно навіть не був у моїй ватазі, це бідний пастух, він винен лише в тім, що носив нам харчі.

— Це і вчинило його вашим спільником. Але ви бачите, що до нього виявили поблажливість. Якщо колись вас зловлять, вам розтрощать голову, а йому тільки відітнуть її. До того ж, це трохи врізноманітнить таке захопливе видовище і задовольнить усі смаки.

— Проте видовище, яке я наготував глядачам і якого вони геть не чекають, буде ще захопливіше, — заперечив транстеверинець.

— Любий друже, — відказав чоловік у киреї, — дозвольте сказати вам, що ви, здається, надумали якусь дурню.

— Я готовий на все, аби лиш порятувати Пеппіно, який потрапив у халепу за те, що служив мені. Клянуся Матір’ю Божою, я вважав би себе боягузом, якби нічого не зробив для цього хлопчини.

— І що ж ви надумали?

— Поставлю душ із двадцять біля шибениці, і, коли попровадять Пеппіно, я подам знак, ми кинемося на варту з кинджалами і викрадемо його.

— Це дуже ризикований спосіб, мені здається, мій план ліпший.

— А який план у вашої ясновельможності?

— Я дам дві тисячі піастрів одному чоловікові, і він поклопочеться, щоб страту Пеппіно відклали на той рік, а впродовж наступного року дам ще тисячі піастрів іншому чоловікові, і він допоможе Пеппіно втекти з в’язниці.

— І ви певні, що все буде гаразд?

— Pardieu![36] — відказав чоловік у киреї.

— Що? — перепитав транстеверинець.

— Кажу, друже мій, що я сам, за допомогою мого золота, зроб­лю більше, ніж ви і всі ваші люди з кинджалами, пістолями, карабінами й мушкетами. Тож розраховуйте на мене.

— Нехай буде так; але якщо вам не пощастить, ми все ж таки будемо напоготові.

— Будьте напоготові, якщо вам кортить, та можете не сумніватися, що я доможуся помилування.

— Не забудьте, що вівторок — це післязавтра, вам залишається лише один день.

— То й що? День складається з двадцяти чотирьох годин, година з шістдесяти хвилин, хвилина з шістдесяти секунд, а за вісімдесят шість тисяч чотириста секунд можна чимало утнути.

— Якщо вашій ясновельможності пощастить, то як ми про це дізнаємося?

— Дуже просто. Я тримаю троє крайніх вікон у кафе Росполі; якщо буде помилування, то два бічні вікна будуть запнуті жовтою камкою, а середнє білою з червоним хрестом.

— Чудово. А як ви передасте указ про помилування?

— Пошліть до мене когось із своїх людей в одязі прочанина. Завдяки цьому вбранню він промкнеться до шибениці і передасть буллу голові братства, який і вручить її катові. Тим часом сповістіть якось Пеппіно, а то він ще умре від жаху або здуріє, і станеться так, що ми дарма на нього витратилися.

— Послухайте, ваша ясновельможносте, я відданий вам усією душею, ви ж знаєте.

— Сподіваюся, що так воно.

— Так ось, якщо ви порятуєте Пеппіно, то це буде вже не відданість, а покора.

— Не кажи необдуманих слів, друже мій. Може, колись я тобі нагадаю про них, тому що й ти мені колись можеш стати потрібний.

— Я прийду в потрібну пору, як оце ви прийшли сьогодні; хоч би й на краю світу ви були, варто вам тільки написати мені: «Зроби оте й оте», — і я це зроб­лю так само достеменно, як мене звати...

— Цить! — прошепотів чоловік у киреї. — Я чую кроки...

— Це мандрівники зі смолоскипами оглядають Колізей.

— Не треба, щоб вони бачили нас разом. Усі ці чичероне працюють на поліцію, вони можуть упізнати вас. І хоч як ціную я вашу дружбу, любий мій, та якщо дізнаються, що ми з вами так добре знайомі, мій престиж підупаде, а мені цього не хочеться.

— Отож, якщо ви доможетеся відстрочення страти...

— Середнє вікно буде запнуте білою камкою з червоним хрестом.

— А якщо ні?

— Усі три вікна будуть жовті.

— І тоді...

— Тоді, любий друже, застосовуйте ваші кинджали, я навіть сам прийду помилуватися вами.

— Бувайте, ваша ясновельможносте. Я здаюся на вас, і ви здайтеся на мене.

І, сказавши те, транстеверинець зник на сходах, а чоловік у киреї, ще нижче насунувши капелюха, пройшов за два кроки від Франца і спокійно спустився на арену.

За хвилю з темряви пролунало Францове ім’я: його гукав Альбер.

Франц зачекав трохи, аж обидва незнайомці відійшли далі, бо не хотів їм відкривати, що вони розмовляли при свідкові, який, щоправда, не бачив їхніх облич, зате і слова не пропустив.

За десять хвилин він уже сидів у бричці. Дорогою до готелю він, забувши про чемність, насилу слухав учену Альберову дисертацію, у якій на основі писань Плінія й Кальпурнія ішлося про ґрати з гострими залізними шпичками, що не давали дикій звіроті кидатися на глядачів.

Франц не заперечував другові. Йому кортіло хутчій лишитися самому і, не відволікаючись ні на що, подумати над тим, що він допіру почув.

Із-поміж двох тих чоловіків один був йому геть незнайомий, та з іншим було інакше: хоч Франц і не розгледів його обличчя, що залишалося в тіні й затулене було киреєю, та звук того голосу так уразив його того разу, як він почув його уперше, що він не міг не впізнати його вмить. Надто ж у насмішкуватих інтонаціях того голосу було щось гостре й металічне, аж змусило здригнутися Франца в Колізеї, як ото здригався він у печері Монте-Крісто.

Він ні на мить не сумнівався, що той чоловік — Синдбад-Мореплавець.

За інших обставин він виявив би свою присутність цьому чоловікові, що збудив у ньому страшенну цікавість, та бесіда, яку він почув, мала надто вже інтимний характер, тож він остерігався, і не без підстав, що не завдасть їм утіхи своєю появою. Тим-то він дав Синдбадові змогу піти, не зупинивши його, та твердо поклав собі, що під час наступної зустрічі не пропустить такої нагоди.

Франц так поринув у свої думки, що не міг заснути. Цілу ніч